Українська література » Сучасна проза » Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Читаємо онлайн Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
міркування могло стосуватись особи государя імператора.

За обідом розмова зайшла про останню політичну новину, про те, що Наполеон захопив володіння герцога Ольденбурзького і про російську, ворожу Наполеонові ноту, послану до всіх європейських дворів.

— Бонапарт поводиться з Європою, як пірат на завойованому кораблі, — сказав граф Растопчин, повторюючи фразу, яку він казав уже кілька разів. — Дивуєшся тільки з довготерпіння чи засліплення государів. Тепер справа доходить до папи, і Бонапарт, вже не церемонячись, хоче скинути главу католицької релігії, і всі мовчать! Лише наш государ протестував проти загарбання володінь герцога Ольденбурзького. І то… — Граф Растопчин замовк, почуваючи, що він стоїть на тій межі, де вжене можна осуджувати.

— Запропонували інші володіння замість Ольденбурзького герцогства, — сказав князь Микола Андрійович. — Як я селян з Лисих Гір переселяв у Богучарово і в рязанські, так і він герцогів.

— Le duc d'Oldenbourg supporte son malheur avec une force de caractère et une résignation admirable[515], — сказав Борис, шанобливо заходячи в розмову. Він сказав це тому, що проїздом з Петербурга мав честь представлятися герцогу. Князь Микола Андрійович подивився на молодика так, наче він хотів би йому сказати дещо на це, та роздумав, вважаючи його занадто молодим для того.

— Я читав наш протест з приводу Ольденбурзької справи і дивувався з поганої редакції цієї ноти, — сказав граф Растопчин недбалим тоном людини, що міркує у справі, йому добре знайомій.

П'єр з наївним подивом подивився на Растопчина, не розуміючи, чому його турбувала погана редакція ноти.

— Хіба не однаково, графе, як написано ноту? — сказав він, — коли зміст її сильний?

— Mon cher, avec nos 500 mille hommes de troupes, il serait facile d'avoir un beau style[516], — сказав граф Растопчин. П'єр зрозумів, чому графа Растопчина турбувала редакція ноти.

— Здається, писак доволі розвелося, — промовив старий князь: — там у Петербурзі всі пишуть, не тільки ноти — нові закони всі пишуть. Мій Андрюша там для Росії цілий волюм законів написав. Нині всі пишуть! — І він неприродно засміявся.

Розмова замовкла на хвилину; старий генерал прокашлюванням привернув до себе увагу.

— Зволили чути про останню подію на огляді в Петербурзі? Як себе нові французькі посланники показали!

— Що? Так, я чув щось; він щось невдало сказав при його величності.

— Його величність звернув його увагу на гренадерську дивізію та на церемоніальний марш, — продовжував генерал, — і ніби посланник зовсім уваги не звернув і ніби дозволив собі сказати, що ми в себе у Франції на такі дрібниці не зважаємо. Государ нічого не зволив сказати. На другому огляді, кажуть, государ ні разу не зволив звернутися до нього.

Усі замовкли: про цей факт, що стосувався особисто государя, не можна було висловлювати ніякої думки.

— Зухвалі! — сказав князь. — Знаєте Метів'є? Я сьогодні вигнав його від себе. Він тут був, пустили до мене, хоч як я просив нікого не пускати, — сказав князь, сердито глянувши на дочку. І він розповів про всю свою розмову з французьким лікарем та про ті причини, які переконали його, що Метів'є шпигун. Хоч причини ці були дуже недостатні і неясні, ніхто не заперечував.

За печенею подали шампанське. Гості встали зі своїх місць, поздоровляючи старого князя. Княжна Марія теж підійшла до нього.

Він глянув на неї холодним, злим поглядом і підставив їй поморщену, виголену щоку. Увесь вираз його обличчя говорив їй, що ранішньої розмови він не забув, що рішення його залишилося так само чинним і що лише завдяки присутності, гостей він не говорить їй цього тепер.

Коли вийшли у вітальню до кави, старі сіли разом.

Князь Микола Андрійович пожвавішав і висловив свій напрям думок щодо майбутньої війни.

Він сказав, що війни наші з Бонапартом доти будуть нещасливі, поки ми будемо добиватися союзів з німцями і будемо тикатись у європейські справи, в які нас втягнув Тільзітський мир. Нам ні за Австрію, ні проти Австрії не треба було воювати. Наша політика вся на Сході, а відносно Бонапарта одно — озброєння на кордоні і твердість у політиці, і ніколи він не насмілиться переступити російський кордон, як у сьомому році.

— І де нам, князю, воювати з французами! — сказав граф Растопчин. — Хіба ми проти наших вчителів і богів можемо ополчитися? Подивіться на нашу молодь, подивіться на наших паній. Наші боги — французи, наше царство небесне — Париж.

Він став говорити голосніш, очевидно для того, щоб його чули всі.

— Костюми французькі, думки французькі, почуття французькі! Ви ось Метів'є у шию вигнали, бо він француз і негідник, а наші панії за ним плазом повзають. Вчора я на вечорі був, то з п'яти паній три католички і, з дозволу папи, в неділю по канві вишивають. А самі мало не голі сидять, як вивіски торгових: лазень, пробачте на слові. Ех, подивишся на нашу молодь, князю, взяв би стару ломаку Петра Великого з кунсткамери та по-російському віддубасив, усі дурощі вилетіли б!

Усі замовкли. Старий князь з усмішкою на обличчі дивився на Растопчина і схвально похитував головою.

— Ну, прощавайте, ваше сіятельство, не хворійте, — сказав Растопчин, з властивими йому швидкими рухами підводячись і простягаючи руку князеві.

— Прощавай, голубчику!.. Гуслі, завжди заслухаюсь його! — сказав старий князь, затримуючи його за руку і підставляючи йому для поцілунку щоку. З Растопчиним підвелися й інші.

IV

Княжна Марія, сидячи у вітальні і слухаючи ці розмови й пересуди стариків, нічого не розуміла з того, що вона чула; вона думала лише про те, чи не помічають усі гості ворожого ставлення батька її до неї. Вона навіть не помітила особливої уваги та ласкавості, що їх під час усього цього обіду виявляв їй Друбецькой, який уже втретє був у їхньому домі.

Княжна Марія з неуважним, запитливим поглядом звернулася до П'єра, що останнім з гостей, з капелюхом у руці, усміхаючись, підійшов до неї після того, як князь вийшов, і вони самі зостались у вітальні.

— Можна ще посидіти? — сказав він, своїм товстим тілом падаючи в крісло біля княжни Марії.

— Безперечно, — сказала вона. «Ви нічого не помітили?» — сказав її погляд.

П'єр був у приємному пообідньому настрої. Він дивився перед себе і тихо усміхався.

— Давно ви знаєте цього молодика, княжно? — спитав він.

— Якого?

— Друбецького.

— Ні, недавно…

— Що, він вам подобається?

— Так, він приємний молодик… Чому ви мене про це питаєте? — сказала княжна Марія, не перестаючи думати про свою ранішню розмову з батьком.

— Тому, що я помітив: молодик звичайно приїжджає з Петербурга до

Відгуки про книгу Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: