Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Це не він, — сказав харківський приятель Хвильового. — Це не Хвильовий. Він на нього навіть не схожий. Голос такий неприємний. Підвиває, читаючи, як голодна сука.
Хвильовий не такий: він невисокий і сухенький, виснажений постійним розумовим збудженням, його шкіра висушена тривожністю, маніякальністю. У нього пильні темні очі, широкі брови й різкі рухи рук, які, якщо придивитися, постійно дрібно тремтять. Але коли він читає власні тексти, його голос лунає енергійно й чітко, навіть ледь потріскує у повітрі, немов електрика, що розповсюджується невидимими провідниками.
Самозванець утік, залишивши позаду розчарованих і невтолених шанувальниць таланту.
На початку 1920-х Микола Зеров і Микола Хвильовий листувались. У цьому листуванні відбувався акт навчання: Хвильовий розкривав себе, Зеров розкривав йому свої погляди на культуру і творчість. Протягом кількох років, упродовж яких обидва Миколи обмінювалися листами, Хвильовий встиг багато чого зі своїх бурхливих почуттів та інтуїтивних об’явлень оформити в конкретні ідеї.
Згодом ці ідеї він викладав у памфлетах. Ідентифікуючи себе з комуністичною ідеєю, знаючи, що все, що він робить — має на меті справу загірної комуни, «еру творчої пролєтарської поезії справжнього майбуття», він навіть помислити не міг спершу, що його зусилля і хід думок можуть бути витлумачені владою проти нього і його однодумців.
У своїх текстах він постійно підкреслював, що вчитись молодим українським письменникам слід від Зерова (й Зерових), і протиставляв його неосвіченим поціновувачам штампів і дешевих гасел.
Тексти Хвильового ще дужче роздратували цих неосвічених поціновувачів. Кожен мав власні причини не любити Зерова з його неокласиками і Хвильового з його европейським психологізмом. Чи це були ревнощі, чи омана, чи страх, чи незнання іноземних мов і нелюбов до читання інших, особливо — давніх та іноземних, авторів, чи гра на випередження, чи звичайна недоумкуватість, якої ніколи й ніде не бракувало, — їхні голоси об’єднались у безперервний, надокучливий, влізливий хор церберів із циклопами, єхиден із сиренами, неситих лестригонів із мстивими ліліпутами.
А коли до Хвильового приєднався з власними статтями Зеров — ніби перекладаючи емоційність і месіянство першого на виважену й елегантну мову логіки, тверезого розуму й аргументів — колеги зробились подеколи вже зовсім нестерпними і безжальними.
Всі нападали на всіх. Вчорашні найближчі приятелі, що задимленими ночами в холодних помешканнях ще не зруйнованих будинків царського періоду читали одне одному вірші і ділилися літературними відкриттями, сьогодні звинувачували одне одного в «порожньому псевдоінтернаціоналізмі» й «кволій буржуазності», в міщанстві й деґенератстві, міряючись наввипередки, хто з них більш істинний марксист і більшовик. Аргументи опонента, які мали засвідчити його відданість радянському ладу, негайно оголошувалися доказом ультраправої або куркульської, шкідницької суті.
Просто знищити їх усіх було недостатньо. Перед тим, як знищити фізично, влада домагалася тривалого морального нищення письменниками одне одного: невротичного, виснажливого, дедалі засліпленішого. Вони мусили вгризатись одне одному в горлянки, висисати самі з себе кров, заганяти самі себе до вивернутого простору деструкції, в якому — лише параноя, розпач, відчуття облоги, страху і безнадії, луна від кроків на темних сходах, спаковані про всяк випадок валізи біля дверей, поки ти одягнутий галюцинуєш у ліжку: і навіть воно перестало тебе впізнавати.
Очевидно, просто фізично їх розстрілявши, по-справжньому знищити було неможливо.
У сам розпал цькування і знавіснілих гонитв з’явилася Постанова Політбюро ЦК РКП (б) «Щодо політики Партії в області художньої літератури» від 18 червня 1925 року, яка чітко давала зрозуміти кожному, в кого могли ще закрадатись бодай невиразні сумніви, чим є і якими повинні бути література та творчість в Країні Рад: «На жодну мить не здаючи позицій комунізму, не відступаючи навіть на йоту від пролетарської ідеології, розкриваючи об’єктивний класовий смисл різноманітних літературних творів, комуністична критика повинна безжально боротись проти контрреволюційних проявів в літературі, розкривати зміновіхівський лібералізм і т. д., і в той же час виявляти величезний такт, обережність, терпимість у стосунку до всіх тих літературних прошарків, які можуть піти з пролетаріятом і підуть з ним».
Якщо зазвичай у різні епохи і в різних культурах творчість трактувалась як один із небагатьох доступних просторів для звільнення людини, замкненої в жорстких рамках тілесного життя, як шанс для подолання обмежень власного еґо, спосіб переживання свободи, то в цьому випадку вона перетворювалася на невигадливий інструмент обслуговування. Він видавав набридливий монотонний звук. І ним можна було завиграшки вбити. Власне, він заіржавів від крови.
У квітні 1926 року, після візиту Шумського, який скаржився на перешкоди в проведенні українізації і переконував Сталіна змістити з посади Кагановича, Сталін написав до Кагановича й інших членів Політбюро листа. Серед іншого він висловив занепокоєння з приводу останнього памфлета Хвильового — «Московські задрипанки». То був тринадцятий за порядком текст. Хвильовий любив число 13: він народився 13 грудня. (Хто сумнівається, якого травня він застрелився?)
Сталін писав про те, що «вимоги Хвильового про „негайну дерусифікацію пролетаріяту“ на Україні, його думка про те, що „від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна втікати якомога швидше“, його заява про те, що „ідеї пролетаріяту нам відомі і без московського мистецтва“, його захоплення якоюсь месіянською роллю української „молодої“ інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це і багато схожого в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно. Тимчасом як західноевропейські пролетарі і їхні комуністичні партії сповнені симпатій до „Москви“, до цієї цитаделі міжнародного революційного руху й ленінізму, а західноевропейські пролетарі з захопленням дивляться на стяг, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь „Москви“ нічого іншого, як тільки закликати українських діячів бігти від „Москви“ „якомога швидше“. І це називається інтернаціоналізмом! Що сказати про інших українських інтелігентів некомуністичного табору, якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити, а й писати в нашому радянському друці мовою Хвильового?»
У червні 1926 відбувся пленум ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», в постанові якого йшлося також про неокласиків. Їх прямим текстом звинувачували в намірі відродити капіталізм, буржуазний лад.
Крім усіх інших численних наслідків, які тягнула за собою ця постанова для Зерова
