Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Так звана «літературна дискусія» 1925–28 років почалась зі статті селянського письменника-початківця Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі». Стаття була написана після того, як його оповідання, надіслане на конкурс на найкращий пролетарський твір, залишилося без уваги. Про Григорія Яковенка можна прочитати, що він був до революції наймитом, а писати й читати навчився у віці вісімнадцяти років. Це страшенно спокуслива легенда, однак інша біографічна довідка повідомляє, що Яковенко походив «із селянської сім’ї волосного писаря». Дуже малоймовірно, що син волосного писаря так пізно навчився читати. Якраз навпаки: він мав би бути одним із тих, хто почав писати і читати найшвидше порівняно зі своїми ровесниками-односельцями, і це мало б стати приводом для значних амбіцій.
У своїй статті Яковенко неодноразово погрожує «з документами в руках» довести, як сильно кривдять молодих пролетарських письменників «сиві олімпійські діди», які сидять в редакціях видавництв, часописів і в журі конкурсів. «Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість — елементарна, проста, але здорова й корисна — нашим критикам не до серця». Автор нарікає на те, що друкують не його корисні для селянства твори, а твори Миколи Хвильового, які можуть бути цікавими тільки для міщан і деґенератів, «для яких революція була прикладом найгострішого душевного садизму».
Яковенко пише, що несправедливу ситуацію явно виправило б створення «при редакціях журналів і газет» контрольних секцій «з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчости, які контролювали б рецензії штампованих письменників».
Стаття Яковенка починається словами: «Гадаю, що стаття моя викличе жваву дискусію, на яку я сподіваюся».
Стаття справді викликала жваву дискусію. І завершилась 13 травня 1933 року пострілом у скроню. Самогубець вірив, що його смерть порятує інших. Опісля література відійшла на чималу відстань — її складно було розгледіти десь там, на межі лісу. Її витіснили політика, арешти, заслання, розстріли.
Микола Хвильовий відгукнувся на статтю Яковенка власним текстом під назвою «Про „Сатану в бочці“, або Про графоманів, спекулянтів та інших „просвітян“». Це був перший із серії памфлетів Хвильового на теми розвитку української радянської літератури зокрема і культури загалом. Уже в першому тексті Хвильовий озвучив головні пункти дискусії: «Зеров чи Гаркун-Задунайський? Европа чи Просвіта?»
Його памфлети, пристрасні й густі, розбурхані й не надто дисципліновані, але позначені особливим музичним ритмом, притаманним художній творчості романтика й імпресіоніста Хвильового, були сповнені прямоти, обурення, гумору, пафосу, окличних речень, гасел і діягнозів. Відданий комуніст, Хвильовий жагуче вболівав за розвиток українського радянського мистецтва. Він окреслює весь обшир грандіозних можливостей, які з’явилися після Жовтневої революції. Пише про «азіятський ренесанс», про «вітаїзм»: відродження мистецтва, яке оновить всю загнилу Европу, весь втомлений світ, і візьме свій початок із комуністичної України, яка клекоче живодайними творчими силами. Щоб цей процес по-справжньому розгорнувся, варто розставити крапки над «і», чітко відмежувавши графоманів, борзописців, віршомазів, гаркун-задунайських, безграмотне міщанство, «рідненьку просвіту» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що свого часу була «ідеологом куркульні» від «радянського інтелігента Зерова, озброєного вищою математикою мистецтва». Варто йти слідом за «Зеровими», вивчаючи европейську літературу і навчаючись із неї, для того, щоб поєднати власний талант і вогонь, справедливість комуни з мистецтвом і мудрістю всього світу: «Европа — це досвід багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенґлер оголосив „на закаті“, не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це Европа грандіозної цивілізації, Европа — Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.».
А водночас, писав Хвильовий, невблаганний у своїй розверзтій чесності — яка вже не мала гальм, щоби стишити хід у єдино можливому напрямку, — українському радянському мистецтву варто відмежуватись від Радянської Росії. Для того, щоб перестати бути Малоросією. «Українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливости Україні виявити свій національний геній». Геть від Москви! Дайош Европу!
З одного боку, він хотів азіятського Ренесансу, з іншого, тут же, негайно, водночас — психологічної Европи.
Справжнє прізвище Миколи Хвильового — Фітільов. Батько — дворянин, учитель і пияк — власник розлогої домашньої бібліотеки, дав синові змогу пізнати світову літературу. Закінчивши чотири класи школи, хлопець покинув навчання й волочився Слобожанщиною та Донбасом, займаючись принагідною роботою: возив вугілля, цеглу, працював вантажником і чорноробом. Коли його мобілізували до армії на початку Першої світової війни, почались три роки «походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії». Згодом, у листах до Миколи Зерова він писав, що саме той досвід порушив щось у його психіці, став причиною неврастенії і роздвоєности, галюцинацій і надмірної емоційности, які мучили його впродовж усього життя. Він зізнавався Зерову в листах, що двічі намагався вчинити самогубство: «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема».
Він симпатизував українським соціялістам-революціонерам, був членом стихійного загону, який боровся проти режиму гетьмана Скоропадського, але так само не надто вболівав за Директорію. Двічі його мало не розстріляли: одного разу — петлюрівці, іншого — ЧК під Орлом, під час наступу Денікіна на Москву.
Симетрія нездійснених пострілів: два нереалізовані розстріли і два ж невдалі самогубства. Колись це мало нарешті увінчатись успіхом.
З 1919 року він був членом більшовицької партії, мав тісні, можна сказати — родинні — зв’язки з ЧК (його перша дружина була партійним працівником і начебто врятувала Хвильового від розстрілу через якусь провину; сестра працювала в ЧК з 1921), був переконаним, відданим комунаром. Але водночас він — подібно до Шумського — ідентифікував себе як українця. Ще 1917 року він прибув на солдатський з’їзд із двома бантами на грудях: червоним і жовто-блакитним.
Творчість Миколи Хвильового — романтична, імпресіоністична, психологічна, емоційна, майже суґестивна проза, яка, незважаючи на невиразність сюжету, виростала навколо трагічного, невиправного внутрішнього конфлікту й розламаности героя — швидко стала для автора джерелом популярности. Він був розхристаний і талановитий, повсякчас роздертий самокатуваннями, палахкий, перейнятий високими ідеями. Його темні очі блищать хворобливим вогнем навіть на вибляклих газетних знімках. Він не міг не вабити, не чарувати, не займати думок. Йому заздрили, його ненавиділи, його наслідували.
Він був настільки магнетичним, що деякі люди не могли опиратися спокусі видати себе за Хвильового. Якось до Катеринослава приїхав хтось із харківських письменників
