Комашина тарзанка - Наталія Володимирівна Сняданко

або навпаки, спонукали сприймати дійсність як модель для створення значно переконливішої чи багатограннішої паралельної реальності книг. Така гра з постійним перетворенням дозволяла їй відчути дистанцію до дійсності, сприймати її як вигадку і відчувати себе у такий спосіб значно більш захищеною.

Впертість власної пам’яті, яка відмовлялася зафіксувати те, що у даний момент видавалося їй неактуальним, а потім поверталася до цього з якоюсь на перший погляд цілковито алогічною мотивацією, спершу дратувала Сарону, і вона продовжувала робити спроби упорядкувати механізм власного сприйняття. І часом їй це навіть удавалося, але кількість затрачених зусиль була настільки неадекватною до результатів, що Сарона здалася, і основним критерієм для читання того чи іншого тексту стало схоже на примху бажання прочитати саме це і саме зараз.

Тоді Сарона вперше зіткнулася з дивною закономірністю, якої не помічала раніше. Їй завжди здавалося, що підпорядковувати власні бажання необхідності чи прийнятому рішенню набагато складніше, ніж дослухатися до власних бажань і жити у відповідності з ними. Вона вважала набагато важчою для себе потребу виконувати чітко розплановані заздалегідь дії, аніж самостійно і спонтанно визначати перебіг дня залежно лише від власних потреб. Коли їй доводилося встати вранці, піти до бібліотеки і цілий день працювати над якоюсь наперед заданою темою, це здавалося страшною несправедливістю, і було дуже шкода втратити численні гіпотетичні альтернативи, які могли б зробити цей день набагато приємнішим, цікавішим, змістовнішим, якби тільки вдалося позбутися нудної рутини.

Але раптом виявилося, що для неї, як і для більшості людей, долання цього спротиву насправді є набагато легшим, ніж необхідність щомиті приймати рішення, які визначають подальший перебіг дня, ризикуючи вчинити неправильно, даремно втратити час, зіпсувати собі настрій власною контрапродуктивністю чи просто забути щось важливе і термінове. Коли всю відповідальність за помилки і невдачі доводилося нести самостійно, кожна дрібниця раптом обростала масою складних і неоднозначних рішень, різноманітних небезпек і наслідків, про які можна було не думати, просто виконуючи поставлені кимось завдання.

Колись давно, ще у шкільні та студентські роки Сарони, у них вдома не було вибору поміж тим, що саме пити під час сніданку – каву чи чай, бо дефіцитна розчинна кава подавалася до столу тільки на святкові оказії, а для щоденного вжитку існував дрібненький цейлонський порошок, багатократно залитий кип’ятком. Це здавалося їй несправедливим, але вимагало лише звички, яка приходила автоматично. Схожа обмеженість стосувалася і решти доступних тоді продуктів, а відповідно, і приготованих із них страв. Це було одноманітно, але зате не вимагало зусиль, пов’язаних зі здійсненням вибору. Про це тепер Сарона згадувала, коли розгублено стояла поміж полицями в супермаркеті і вагалася поміж тим, що купити їй просто хочеться, а що справді потрібно, і як визначити межі цієї потрібності, доступності і важливості того чи іншого бажання. На ці сумніви їй часто доводилося витрачати стільки душевних зусиль, що придбане врешті-решт, як і його споживання, не давало їй жодної приємності.

Схоже відбувалося і з книгами. Відмова від примусово систематичного читання спершу привела її до хаосу майже бездумного поглинання тексту, коли йшлося лише про можливість розслабитися і відпочити, схожого терапевтичного ефекту вона могла б досягнути і завдяки плетенню шкарпеток. Тепер вона сприймала це як своєрідну помсту свідомості за спроби дисциплінувати її. Потім цей бунт свідомості минув, і Сарона відчула потребу читати по-іншому, щоразу відшукуючи тонкий баланс поміж бажанням сприйняти текст, готовністю до цього сприйняття і можливістю належно зрозуміти прочитане. Так само як несподівана широта вибору продуктів спершу примушувала хаотично пробувати все підряд за нав’язаними ззовні критеріями, а лише потім прийшло спокійне усвідомлення власних смаків, яке обмежило вибір, але це обмеження вже було зовсім іншим, не штучним, нав’язаним іззовні, а свідомим і добровільним.

Інтенсивність

Тут, у готелі, Сарона не вперше замислилася над різницею поміж зовнішньою і внутрішньою насиченістю існування. Але ніколи раніше це не було для неї настільки гострим і важливим. Колись вона вважала власним збагаченням і здобутком будь-який, навіть негативний досвід, тож почувала себе комфортно, коли у її житті постійно щось відбувалося. Досвід і враження здавалися їй цінністю в собі, і те, що ніколи не вистачало часу зосередитися на тому, що трапляється, обдумати, усвідомити важливість чи другорядність тої чи іншої події, не надто їй заважало.

Але раптом настав момент, коли бажання постійно здобувати все новий і новий досвід зникло. Вона почала відчувати приємність повторюваності, знайомих, перевірених ритуалів, вражень і подій. Так, ніби валіза, до якої бездумно впихали зім’яті речі, нарешті наповнилася, і замість купувати і запихати туди обнови, доводилося витягувати придбане раніше, розпрасовувати і вбирати, дивуючись вдалому чи не дуже вибору. Перебування в готелі примушувало її поскладати у своїй валізі, залишити лише справді потрібне, позбутися баласту і заповнювати звільнене місце значно обережніше і продуманіше.

Ще зовсім недавно такий триб існування здавався б їй нудним і монотонним, вона почувала б себе сонною і нервувалася б через те, що довго ніхто не дзвонить і нічого не відбувається. Але тепер у неї не виникало враження, ніби в її житті бракує подій. Інтенсивність її теперішнього існування, зосередженого на пригадуванні та аналізуванні, була значно більшою, ніж ілюзія такої інтенсивності, яку колись давала їй бурхлива діяльність, заповнена поверховими враженнями, які зникали так само швидко, як і з’являлися.

Її ставлення до книг теж змінилося. Колись вона прослизала поверхнею текстів, які читала, відзначаючи для себе хіба що послідовність описуваних подій і приємне враження від легкості авторського стилю. Книги, які читалися важко, вона здебільшого відкладала. Їй здавалося, що така тактика є правильнішою від намагань розкласти все на полички літературознавчих теорій, як пропонували автори критичних статей, бо їхнє надмірне теоретизування позбавляло її приємності від читання і перетворювало тексти на різновид добрива, придатного лише для підживлення тих чи інших теорій. Схоже ставлення було у неї тоді й до подій власного життя, у якому її значно більше хвилювало сприйняття її поведінки оточенням, ніж те, наскільки сама вона почувається комфортно в тій чи іншій ситуації. Вона розуміла, що це неправильно, але не вміла зламати цей вироблений роками механізм і намагалася заглушити в собі сумніви, які час від часу з’являлися.

Першим, хто зрозумів ці її сумніви, був Сарон, якому вдалося значно далі просунутися на шляху боротьби із власною поверховістю і який, попри поспіх щоденної рутини, вмів зосереджуватися на важливих моментах власного сприйняття, хоча і не завжди здатен був пояснити, чому саме це для нього так важливо.

Він міг безліч разів повертатися до моменту, коли відчув себе