Биті є. Гоцик - Люко Дашвар

Старий не зволікав. Залишив тракторець біля порога. Побіг у дім. За хвилину повернувся з черпачком, повним теплої води. Лив на Гоцикові руки, аж поки той врешті не відпустив Іліїну куртку.

– Добре, добре! – закивав. Допоміг Гоцикові підвестися, підліз під його плече, повів до дому.

Гоцик упав посеред просторої вітальні лицем у кам’яну підлогу, та не відчув болю. Прямо перед очима – міцна ніжка широкого дерев’яного крісла. «Я заборонив би стільці! Вони заважають йти…» – почув голос філософа Моргана. Хапонув ротом повітря і… втратив свідомість.

Синьйор Деметріо вже тяг до кімнати непритомного Ілію. Покинув на підлозі поряд із Гоциком, побіг тракторець у сарай заганяти. І тільки коли вправна техніка зайняла звичне місце поряд із немолодим «фіатом» і дамським велосипедом, що на ньому Тереза полюбляла їздити по молоко на сусідню ферму, повернувся до вітальні, стурбовано зиркнув на несподівано послану плоть, упав на коліна і вчетверте за цей день прочитав «Angelus Domini». Без Божої помочі, розмірковував, не обійтися.

Ілія розплющив очі і побачив височезну білу стелю з важкими, темними від поважного віку дерев’яними балками – не розрізали білого, не порушували, виростали із чистого тла геометрично правильними сталактитами від стіни до стіни. Центральну балку обтяжувала масивна кута люстра з чортовою дюжиною яскравих ламп. «Я у справжньому замку», – промайнула слабка думка. Поворушився – тіло прикривала важка, волога від Іліїного поту ковдра.

Хлопець підняв голову, роззирнувся. Чимале дерев’яне ліжко одним торцем упиралося у стіну, іншим вилізало аж на середину затишної кімнати з білими стінами і важкими дерев’яними, схожими на монастирські дверима. Калачики на вікні з мереживними фіранками. Незрозумілого призначення неглибокі ніші у кам’яних стінах, темна шафа зі смішною, круглою ручкою і високий широкий табурет, більше схожий на столик біля ліжка.

На табуреті, покритому білою серветкою, графин з водою, пляшечки з ліками, пузата пляшка з грапою…

«Де я?!» – здивувався. Спробував відкинути важку ковдру – у нирках той же час немилосердно занило. Зціпив зуби, застиг.

– Люди… – прошепотів слабко.

Кімнатка мовчала. Зате спогади ожили. Заґелґотіли гусаками, один перед одним шипіли: про нескінченне біле поле, незрозуміле піднесення (брате!), чорну ополонку і неймовірне блаженство линути вниз усе глибше, глибше…

– Гоцик…

Ілія забув про нирки. Слабкою рукою відкинув ковдру, спробував сісти на постелі, та лише мотнув правицею незграбно, зачепив пузату пляшку з грапою. Дзень! Кімнатка наповнилася різким запахом алкоголю.

Важкі двері той же час розчахнулися. На Ілію дивився міцний сивий дідуган у вовняній в’язаній шапочці.

– Доброго дня… – ляпнув вихований Ілія.

Старий із прикрістю зиркнув на розбиту пляшку, захитав головою: ай-яй-я… Пішов до Ілії, лопотів щось незрозуміле, розмахував руками емоційно, та з усієї тої балаканини Ілія зрозумів тільки: дякував Діві Марії.

– Англійську розумієте? – прошепотів слабко.

Старий кивнув, нахилився до Ілії.

– Мене звати Деметріо Бонвіссуто, – відповів ламаною англійською.

Ілія хотів було ляпнути – а я Амброзій, та язик випередив думки.

– Ілія… – видихнув. – Зі мною брат був…

– Брат?! – синьйор Деметріо пожвавішав. – Твій брат тут! У сусідній кімнаті. Йому дуже… дуже зле. Але ми молимося. Лікар Фонтана упевнений: диво станеться, твій брат не помре.

Слова лунали, та Ілія не чув – летів у чорну воду, у бекінечну брудну каламуть. Гострі уламки льоду залишали криваві відмітини на ребрах, плечах, щоках. Що за маячня? Якщо покоцаний усіма відомими болячками Ілія очухався, невже Гоцик не зможе?

Ухопив старого за руку.

– Допоможіть підвестися…

– Лежи! Зараз принесу теплого молока і меду.

– Брата… Хочу бачити брата, – уже шкрібся з постелі на підлогу. – Благаю…

Синьйор Деметріо підхопив Ілію під пахви, почалапав разом із ним до дверей.

– Ого, прекрасно! – вигукував на ходу. – Ти йдеш майже без моєї допомоги. Чудово! Хто міг би подумати?! А я з Фонтаною побився об заклад, що твій брат одужає першим. Коли я знайшов вас, ти скидався на мерця, а твій брат ще рухався. Я програв, але я радий. Діва Марія почула мої молитви.

Старий вивів Ілію у просторий коридор, указав на найближчі двері: нам сюди.

Перше, що побачив Ілія, – густу щетину на неголеному Гоциковому підборідді. Мимоволі торкнувся своєї щоки – заріс… Мама казала: «Заріс, як шолудивий пес!» Скривився недоречному спогаду, дошкандибав до трьох зсунутих одна до одної довгих лав, з яких хазяїн змайстрував Гоцикові лігво. Між Гоциком і лавками – саморобний матрац, набитий запашним сіном, білосніжне простирадло.

– У моєму домі тільки одна гостьова кімната, – балабонив на вухо синьйор Деметріо. – А ти здавався набагато важчим. Тож ми з Фонтаною вирішили віддати гостьове ліжко тобі. А коли твоєму братові стало гірше, Фонтана заборонив переносити його.

Ілія опустився на дерев’яний стілець, простягнув руку, торкнувся Гоцикової щоки. Пашіла.

– Ніяк температура не падає, – сказав дідуган.

Ілії стало страшно. Гоцикові щоки ввалилися, заплющені очі лякали нелогічною нерухомістю, бліда шкіра відливала синім, і тільки порепані вуста червоніли тонкими кривавими смужками у відкритих тріщинах. «Брате…» – заплакав подумки і раптом подумав, що саме тут і зараз легенда про двох братів набуває щирої правдивості. Опустив голову, проковтнув сльозу: він… набереться сил! І обов’язково розповість цьому доброму дідуганові, а якщо треба, то і незнайомому лікареві Фонтані, про двох справжніх братів… Розповість біля ліжка Гоцика. Чи біля свіжого хреста, якщо Діва Марія не почує молитов. Як глухонімий велетень благав відвести його до іспанських ромів. Як хоробрий Ілія забув про все, навіть не замовив пам’ятника на могилі батьків, бо дуже любив брата і відчайдушно хотів, аби той хоч колись зумів вимовити вголос його ім’я…

– Сука! – раптом прошепотів Гоцик гарячими вустами.

Ілія відсахнувся: Матір Божа!

Синьйор Деметріо не помітив метушливого вогника у чорних Іліїних очах. Змочив у прохолодній воді серветку, обтер нею Гоцикове лице.

– Увесь час російською лається, – усміхався здивовано. – Такий чудний у тебе брат, Іліє. Як його звати?

– Гоцик… – прошепотів Ілія.

– Дивний хлопець! Дивне ім’я! Ви звідки? Зі сходу?

Ілія завмер. Після ганебного провалу відпрацьованої легенди ситуація терміново вимагала нової, та в голові гула порожнеча.

– Мені прилягти б, – прошепотів слабко.

Синьйор Деметріо закивав: добре, добре. Допоміг Ілії дійти до зручного ліжка у гостьовій кімнаті, вкрив важкою ковдрою.

– Відпочивай, Іліє. Скоро прийде лікар Фонтана, а потім я принесу тобі теплого молока і меду. Чи зараз принести?

– Дякую… Можна і пізніше, – промимрив Ілія. Зиркнув на старого напружено. – Синьйоре Деметріо… Скільки ми вже отут… у вас?

– П’ятий день, – відповів дідуган. – Новий рік пропустили. Третє січня