Повії теж виходять заміж - Євгенія Анатоліївна Кононенко

- Приїздіть до нас у Бородулін, – одночасно мовили обоє, – якщо десь і є на землі рай, то це у нас в Бородуліні влітку.

В аеропорту нудно до запаморочення, але спокійно і безпечно. Час іде безсовісно повільно, але все-таки йде.

Настала ніч. Гелена не пішла шукати готелю, дрімає у шкіряному кріслі в колі транзитних пасажирів із країн Близького та Далекого Сходу. Вона періодично прокидається, аби переконатися, що гроші та валіза з дорогими обновами на місці. А потім знову забувається, і дурні думки летять до неї сюди, в зал великого міжнародного аеропорту. То вона судомно чекала Тоні – чому він не приїхав сюди, адже він знає, що її рейс завтра вранці. Він має приїхати і пояснити, що з тою бородулінською авантюристкою в нього все давно закінчено, а любить він тільки Гелену. А під час наступного забуття думала вже про Артема і про те, що, хоча й мала гроші на телефонну картку – жодного разу не подзвонила. Просто сказала точну дату свого повернення. Нехай чекає. А може, з ним щось сталося? Може, він наклав на себе руки, допоки вона тут розважалася? Не кожен може, як цей Вітюша, терпіти авантюрний заробок своєї дружини, який вона виконує, без сумніву, із певним задоволенням. Недарма й отримала по пиці від Гелени! Та й ту суму, яку хотіла, скачала з льєжського «нареченого» саме завдяки їй! Гелена люто стиснула кулаки та зуби й знову отямилась. І знову перевірила, чи на місці гроші. Все на місці. Та й грошей везе додому несподівано багато. Не в грошах щастя, але без них немає повноти буття.

А зараз такий час, що, як каже її нова подруга Таня-Іра, грошей без блядства не заробиш.

Настав ранній ранок. Оголосили посадку. Гелена побачила біля реєстрації інших стажистів з України, які привіталися з нею. Її валіза від'їхала по стрічці до багажного відділення. Якби не та бородулінська лярва, Тоні зараз проводжав би її до паспортного контролю, а перед тим вони б довго сиділи поруч, стискаючи руки одне одному. Але, може, воно все на добро, подумала Гелена, пливучи по рухомій підлозі нескінченного коридору, що виводив до терміналів, біля яких стояли літаки. Адже тепер не треба думати, що брехати Артему і де ховати його, якщо приїде Тоні. Антоніус не приїде. І Таня-Іра також більше до нього не поїде. Аби тільки з Артемом все було гаразд. Господи, хоч би з ним усе було добре…

Артем зустрів Гелену в Борисполі. Він зауважив новий розкішний костюм, в якому вона вийшла до нього з-за розсувних дверей. Всю дорогу в таксі їхали мовчки, бо сказати одне одному могли тільки дуже значущі слова, яких не вимовиш у присутності похмурого водія. Артем стискав її руку, і вона не забирала руки, і вони мовчали, і мовчалося їм легко.

Артем не дозволив Гелені розплатитися з таксистом. Вони піднялися до себе.

- Ти голодна?

- Я їла в літаку. На міжнародних рейсах годують…

- Я знаю. Але я все-таки щось приготував для тебе.

У вітальні накрито стіл. Вино, келихи, закуски. Артем стежить за реакцією Гелени. Господи, вона, здається, навіть ховає сльози. Сідає до столу в дорожньому одязі, хоча, загалом, з дороги перш за все хочеться піти в душ. Артем сідає навпроти.

- Вина?

- Звідки в тебе гроші?

- Дві з моїх пісень купив один театр для нового спектаклю. Розплатилися зразу ж. Це не бозна-скільки. Але будуть іще замовлення. А ще я влаштувався у тому ж театрі робітником сцени. Знов-таки, не бозна-що. Але щось буде!

Ми з малим вивчили одну пісню дуетом. Сьогодні ввечері заспіваємо для тебе… Експедицій більше нема, але треба якось жити.

- Так, треба якось жити, – тихо сказала Гелена, згадавши, що вчора неодноразово чула ці слова від бородулінського подружжя.

– Тебе довго не було. Я чекав тебе. Коли тебе не було поряд, я знав, що маю зустріти тебе… Мабуть, мені був потрібен той досвід… – закінчив він, і одразу ж поміняв тему. – Як тобі їздилось, Гелено?

Вона здригнулася. А потім таки заговорила:

- Ніби ти не чув від друзів і знайомих, що таке закордонні стажування? Місяць оплаченого неробства і повного випадання зі звичного буття.

- Вірші – то також випадання зі звичного буття…

- Ти можеш видати свої вірші. У мене є гроші, – Гелена витягла з гаманця новенькі зелені папірці, які позавчора ввечері отримала від Антоніуса ван Ремера.

- Навіщо ти пускаєш такі гроші… за вітром? Ти ж їх заробила. Тобі стільки потрібно всього.

- Це не ті гроші, на які можна жити. Я їх не заробила, а… можна сказати… виграла в якусь дику лотерею. Пам'ятаєш, ті гроші, які ти колись привозив із експедицій?

- Польові, які економив, під які писав фальшиві звіти?

Як їх забути?

- То хіба на них можна було щось купити? Меблі, чи навіть штори на вікна? Їх можна було тільки пропити, прогуляти, пустити за вітром, і мати від того особливу повноту буття. Так і ці гроші. Їх можна тільки кинути на вітер. Або на вірші.

- Дякую, Гелено. Не уявляю, де ти могла взяти такі…

- Можу тільки сказати, що не вкрала.

- Але вони, якщо ти так вирішила, будуть виправдані.

- Дай, Боже.

- Адже кожен рядок тих віршів присвячено Тобі…

- Ніц нєма, – з горлечка пляшки не виповзло ні краплини.

- Ніц, – радісно підтвердив він. Він полюбляв, коли приятель починав уживати напівзабуті слова та інтонації їхнього дитинства.

- Відкорковуй нову.

- Хлопці, може, більше не треба, нам же завтра на поїзд, – дружина другова – також українка, але народжена у Москві.

- Не пішки ж чвалатимемо, потяг нас тягтиме, – приятель