І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Як там мати? — так, наче хата була бозна-де, а жінки він не бачив уже кілька днів.
— Пораються, — відповів, ніяковіючи, син.
— Порається, — повторив утішено батько, і мрійна, якась аж збентежена усмішка торкнула його огрубілі вуста. — Ти, сину, помагай їй, не давай піднімати важкого. Воно ж молоде ще, — ухопить поперек себе — недовго й до біди.
— Я помагаю, — відповів син, вперто оминаючи поглядом батька.
Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пішов до клуні — принести молодій мачусі оберемок соломи.
Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стільки, що вистачило б на доброго воза, підняв, граючи молодими дужими м’язами: по силі своїй Оксен пішов у діда. Ледве проліз до хати, висипав солому перед піччю, заваливши її аж по самий черінь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собі під ноги:
— Що вам іще помогти?
Уникав називати її «мамою» — дуже вже вона молода була для цього, майже одних із ним літ. Молода, тиха й несмілива. Зверталася до батька тільки на «ви», ставала якась аж менша, коли Свирид заходив у хату, і якось боком обходила його, наче чекала, що він от-от ударить її — зіб’є важким кулачищем на землю.
Одного разу Оксен ненароком підслухав розмову. Зайшов за чимось знадвору в сіни, а двері до хати були прочинені.
— Подивись мені у вічі!
Оксен так і завмер: батьків голос. Якісь дратівливі, невдоволені нотки лунали в ньому.
— Чого ти не хочеш дивитися у вічі? Боїшся?
Оксен затамував подих, намагаючись почути, що скаже мачуха, але вона відповіла так тихо, що він нічого не розібрав.
— Та що я, вовкулака який, що ти отак тремтиш переді мною! — так болісно вигукнув батько, що в Оксена аж стиснулося серце.
З хати донісся якийсь рух: здавлений чи то стогін, чи то крик мачухи.
Кров бухнула Оксенові в голову. Не усвідомлюючи добре, що він робить, хлопець шарпонув двері, ухопився до хати та так і застиг на порозі: здушивши, убгавши у ведмежі обійми тендітне тіло мачухи, батько цілував її, широчезною долонею притискаючи маленьку голівку до свого обличчя.
Після того батько довго ховав від сина очі, а потім сказав:
— Ти от що... Ходиш — ходи, а до хати півнем не вскакуй... От оженю — сам узнаєш, як із жінкою жити!
Оксен нічого не відповів. Не міг зізнатися батькові в гріховних, темних думках, що бухали в голову, чортячими солодощами поїли серце: не раз і не два світили йому серед ночі великі мачушині очі — струмували синім теплом прямо в хлоп’ячу обпалену душу. В такі хвилини тільки диявол нашіптував йому одну й ту ж фразу: «От коли б тато померли...», — і Оксен, задихаючись від безсилого гніву на себе, від розпуки та каяття, зривався з гарячої постелі, падав на коліна — молився, молився, молився, відганяючи гріховні, спокусливі образи.
На ранок уставав з важкою головою, весь світ здавався непривітним та похмурим. Шпарко брався до роботи, щоб хоч трохи загладити свою невільну провину перед татом, вергав снопи, рубав дрова, аж свистів важкенний колун, орав, косив, так що й шкіра тріщала, та сил не вбавлялося, вони повнили, наливали молоде тіло свіжими, як весняна березова кров, соками, бродили в ньому — підбивали на відчайдушні витівки.
Одного разу, підстерігши сонного діда, Оксен підліз під піл, підважив плечима широчезну дубову дошку та й почав її підіймати разом із предком.
Дід мало не вмер. Прокинувся на онуковій спині, дошка хитається, як гойдалка, піднімається тихенько під стелю: не інакше, Бог живцем забирає на небо!
Діда відливали водою, Оксена частували черезсідельником.
Вдруге затіяв боротися з бугаєм. Ухопив молодого бугаїська за роги, прикипів до них міцними долонями, врився ногами в землю. Доти смикав та крутив тварину за роги, доки та осатаніла зовсім: на тупій, наче відсіченій морді зимовою памороззю виступила піна, роздулися люто ніздрі, скаженою кров’ю налилися очі, а по дугою вигнутій спині гадюкою б’ється хвіст. В Оксена теж почервоніли очі, напружилося, аж бринить, усе тіло, і, коли б йому зараз добрі роги, він теж, мабуть, нахилив би свою крутолобу головешку, торохнувся б із своїм супротивником, щоб аж іскри посипалися!
Першою те бойовисько побачила мачуха. Глянула в низеньке віконце — обмерла:
— Ой, Боже, бугай Оксена товче!
Свирид, що саме підобідував, схопився, перекидаючи стіл, прихапцем метнувся до вікна. Потім ухопив кочергу, вискочив надвір, аж застугоніли вслід йому двері.
Бугая заганяли до стайні вдвох. Він глухо ревів, пускав люту слину, неохоче задкував під рясними ударами.
В той же день батько запросив сусідів, повалив бугая, вдів у ніздрю залізне кільце. Коли очманіла від болю тварина зірвалась на ноги, замотала головою, розбрискуючи кров, батько сказав сердито синові:
— Тобі б, лобуряко, отаке кільце в губу! Найшов із ким мірятись дурною силою!
Оксен закліпав очима, винувато промовчав. З бугаєм більше не сходився, зате все частіше приносив із вечорниць свіжі синці: знайшов там собі гідного супротивника.
Василь Ганжа походив із стародавнього козацького роду. До цього часу ходили по хутору перекази про його далекого пращура — неймовірної сили козарлюгу, шо прийшов сюди після того, як цариця Катерина зруйнувала Запорізьку Січ, та й поставив сяку-таку хатину якраз на тому місці, де тепер живуть Ганжі, — за півверсти від Івасют.
До самісінької смерті не зрікся той пращур запорозьких звичаїв.
Носив у лівому вусі велику сережку, зняту з якогось бусурманина-турка: срібний півмісяць з чорними арабськими письменами, через день голив міцну, як мідний казан, голову, об яку пощербилася не одна ворожа шаблюка, брив свою головешку, залишаючи довгого оселедця, а коли пив мед-горілку, то закладав вуса аж за вуха, щоб не полоскати їх у піввідровому келихові.
Кілька років жив байбаком: полював по непролазних байраках звіра, ставив по озерах ятери, закидав на річці, яка була тоді ще повноводою, сіті і не хотів знати ніякого в світі начальства, крім Бога на небі, та й з тим, здається, не дуже панькався.
Якось зустрівся йому на вузенькій дорозі панок: пан — верхи, пращур — пішки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою.
— Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! — закипів відразу панок, наїжджаючи конем на козака.
— Та щось таки бачу, — вийнявши із рота люльку, відповів мирно козак. — Тільки дуже дрібне. Ніяк, пробачайте, не розберу: гівно чи людина.
Оскаженілий панисько махнув нагаєм та й збив смушеву шапку із голови пращура.
— А це вже, пане, так не годиться, — не втрачаючи спокою, мовив козак. — Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Січі, отак, пане, чоломкались! — За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згріб панка з коня, спеленав його у залізних обіймах так, що в того
