Мене називають Червоний - Орхан Памук
Юрмисько на Ат-майдані накидалося на сотні чаш із пловом і перелякано шарпалося від зайців та птахів, котрі з'являлися із розшматованого печеного бика. Перед падишахом на величезному возі проїжджав цех ковалів. Один із них лежав посередині голий, а на груди йому поклали важезне ковадло і, їдучи, кували на ньому мідь, змушуючи жертву зносити удари молотів. Склярі, проїжджаючи перед падишахом на тих-таки возах, наносили на скло кипариси та гвоздики; кондитери читали солодкі вірші й вели верблюдів, нав'ючених мішками з цукром та клітками з «цукровими» папугами; майстри, що виготовляли замки, демонстрували свої найрізноманітніші вироби: навісні, засувні, зубчаті, для футлярів — і нарікали на нинішні непевні часи та нинішні непевні двері. Над зображеннями скоморохів постаралися Келебек, Лейлек і Зейтін. Один скоморох катав яйця по жердині, наче по широкій мармуровій підлозі. Другий — підігравав йому в бубон. Капудан Килич Алі-паша[82] змусив полонених у морських боях ґяурів вибудувати на возі гору з багнюки й попровалюватися туди. А коли віз проїжджав повз падишаха, паша підірвав угорі порох. В такий спосіб він показував, як змушує стогнати землі невірних. Безбороді й безвусі м'ясники з жіночими обличчями, одягнені в каптани баклажанно-рожевого кольору, з ножами в руках, посміхалися, дивлячись на обдерті овечі туші, підвішені до гаків. Перед очі падишаха притягли на ланцюгах лева. Його роздратували, й він ревів та метався з налитими кров'ю очима, а глядачі аплодували дресирувальникам. На іншій сторінці лев, як символ ісламу, ганявся за свинею, пофарбованою в буро-рожевий колір, яка означала ґяурів. Перед падишахом постав віз із розміщеною на ньому цирульнею. З її стелі вниз головою звисав клієнт, якого голив цирульник, а його помічник, весь у червоному, тримав перед клієнтом пахуче мило на срібному блюдечку та дзеркало й чекав на свої чайові. Вдосталь намилувавшись їхнім зображенням, я запитав:
— Хто ж автор цього дивовижного витвору?
— Гарний малюнок — це заклик збагачувати людське життя, заклик до любові, пошани до розмаїтості створеного Аллахом світу, самопізнання та віри. Важить його краса, а не авторство.
Маляр Нурі, виявилося, не такий простий, як я вважав. Він обережний, бо здогадується, що Еніште послав мене сюди в розвідку, чи всього лиш повторяє слова головного майстра Османа?
— Всі заставки тут робив Заріф-ефенді? — запитав я. — А хто прийде на його місце?
Крізь прочинені двері, що вели на подвір'я, почулося дитяче волання. Мабуть, карали фалакою[83] учнів, які приховали в своїх кишенях сухі червоні фарби чи золоту фольгу. Швидше за все карали отих двох, що нещодавно тремтіли на холоді.
— За велінням нашого майстра Османа учні розмальовуватимуть у рожевий колір землю на майдані ось цієї ілюстрації доти, доки закінчать, — обережно відповів Нурі-ефенді. — А дасть Аллах, наш брат Заріф-ефенді повернеться й оформить ці сторінки заставками. Маляр Осман зажадав, аби Заріф-ефенді забарвлював землю на ілюстраціях щоразу в інший колір: багряно-рожевий, індійської зелені, жовтого шафрану або гусячого посліду. Читач розуміє, що на першому малюнку земля має бути природного кольору, а от на другому, третьому — оку хочеться бачити розмаїтість, щоб було цікавіше. Мініатюри тоді оживають.
У кутку я помітив покинуту підмайстром ілюстрацію. Він працював над сценою виступу флоту в морський похід для уславлення якоїсь перемоги, але, очевидно, почув крики товаришів, яких лупцювали палицями по п'ятах, і побіг подивитися на покарання. Змальовані ним у поті чола з якогось зразка кораблі ніби мертво стояли на суші, а не пливли морем. Така фальшивість свідчила про бездарність малярчука. Спершу я не збагнув, звідки зразок малюнка, але потім із гіркотою в серці побачив, що він по-варварськи видертий із давньої книги. Звичайно, майстер Осман більше не міг давати всьому раду.
Нурі-ефенді похвалився, що завершив заставку для туґри[84], над якою тайкома працював впродовж трьох тижнів. Я з повагою подивився на туґру й заставку до неї, щоправда, внизу не писалося, кому й з якою метою вони будуть відправлені. На Сході свавільні паші нерідко припиняли свої заколоти, настільки їх вражали велич, краса та сила туґри.
Згодом ми наткнулися на найостанніші шедеври краснописця Джемаля. Проте тут не любили, коли лінії літер перевершують малюнок, тож ми хутко пішли далі, щоб не захоплюватися ворогами барв та пензля.
Майстер Насир реставрував, а насправді, ще більше псував ілюстрацію з «Хамсе»[85] Нізамі, книги ще з часів синів Тимура. На малюнку Хосров милується голою Ширін, яка купається. Один напівсліпий дев'яностодвохлітній майстер торочив, нібито шістдесят років тому цілував у Тебрізі руку легендарному вже сліпому Бехзату, який у ту мить був п'яний мов чіп. Той-таки майстер тремкими руками показав мені шкатулку для писал, яку закінчить розписувати через три місяці і її піднесуть падишахові на свято.
На нижньому поверсі цеху, в тісних кімнатках, де працювало близько вісімдесяти малярів та малярчуків, панувала тиша. Таке мовчання було знайоме мені: воно наставало після тілесного покарання учнів. Іноді нервове напруження розряджав чийсь смішок або жарт, іноді — чиєсь подавлене схлипування та стогін. Майстри згадували пережиті колись ними самими екзекуції. Дев'яностодвохлітній напівсліпий майстер навіяв на мене глибокі роздуми про те, що тут, далеко від воєн та мирської суєти, все добігає кінця, що перед самісіньким кінцем світу запанує така сама тиша.
Малярство — це втихомирення розуму, це — музика очей.
Прощаючись із майстром Османом, я поцілував йому руку й відчув не просто велику пошану. Моя душа сколихнулася сум'яття, я відчув жалість, переплетену з зачудуванням, якийсь дивний щем провини. Такі речі трапляються з вами, коли зустрічаєте праведника. Можливо, мене охопило таке відчуття через те, що Еніште намагався приборкати Османа й запровадити стиль європейських малярів. У ту мить я подумав, що, мабуть, бачу великого майстра востаннє в житті й, аби сподобатися йому, принести радість, запитав:
— Мій великий майстре, перепрошую, скажіть: чим відрізняється видатний маляр від звичайного?
Осман звик до подібних, дещо підлабузницьких запитань. Зараз кине що-небудь і тут-таки назавжди про мене забуде, вважав я.
— Немає жодної мірки, за якою ти відрізниш справжнього майстра від паршивого та бездарного, — серйозно відповів він. — Однак у кожного часу — свої вимоги. Тому злу, що насувається на наше мистецтво, протистоять моральні устої та хист маляра.
