Віртуалка - Ірина Михайлівна Лікович
Моєю найбільшою вадою, говорили мені колеги, було те, що я не могла сприймати «клієнтів» як звичайнісінький секундомір, вони ставали для мене живими оболонками болю, Тоні, і я починала перейматися ними і співчувати їм.
Бо ж, Тоні, як не жаліти таких, як Купер? Він заходив до мене всього кілька разів (навіть показував своє обличчя!), чемний такий американець в окулярах у тонкій оправі, ми могли листуватися цілу годину, бесідуючи про його нові хімічні проекти та про завтрашнє відрядження, а потім, уже у самому кінці, він натирав свого прутня якоюсь липкою і, мабуть, солодкою рідиною, котра приваблювала… мух… і… відчиняв банку, повну гидотних чорних комах. І вони, роздратовані запахом та голодні від сидіння у слоїку, зліталися саме туди, куди й було потрібно йому, обліплювали солодке лизало маяка і повзали по ньому, мов сп’янілі, точно як мурахи на білім бинті нашого сліпого Рудольфа. Чесно кажучи, першого разу мене ледь не вивернуло від побаченого. А потім уже звикла й не до такого.
Проте, мабуть, одним із найважливіших персонажів моєї розповіді був Рудольф. Бо я багато часу проводила з ним. Сімон – це було його, як він пафосно називав, сценічне ім’я.
Коли я приїхала до Калли П., то, звичайно, не помічала, що він вживає наркотики і, як і більшість людей у тому будинку, волочився від коксу.
Чесно кажучи, з часом мені також почав подобатися отой стан власної богоподібності під дією білого снігу. Але я, Тоні, нюхала тільки раз на тиждень, як і більшість віртуалок, аби трішечки розслабитися. О’кей, після того як з’явився ти, я тягнула трохи частіше, та й то тільки для того, аби скоротити час до вечора, до того магічного моменту, коли до мене в чат заходив ти.
Обличчя Рудольфа, незважаючи на вік, було розправленим, без зморщок, мов у підлітка; його часто зносили на руках до нашого маленького товариства, на завбачливо закритий від цікавих поглядів сусідів до самого низу маркізою просторий балкон, що виходив усередину дворика.
Коли він сидів із нами, я ще не знала, чому в нього моментами такий замріяний вираз обличчя, ніби він у думках пропливає саме над чаруючою блакиттю берегів нашого острова. Блаженно посміхаючись, він просив у Оми сигару, вона ж була однією із небагатьох, хто сприймав його всерйоз, як ЛЮДИНУ, тицяла йому до рота темно-зелену папіросу і підпалювала своєю чорною із емблемою live-strip запальничкою.
Він же був завжди різним. Інколи міг подовгу мовчати, звернувши погляд єдиного розплющеного, проте зовсім невидющого ока в далечінь, котра закінчувалася у кращому випадку хіба балкончиками на протилежному боці дворика, мрійливо та самозаглиблено слухав, не слухаючи наші пустопорожні розмови. І тільки дуже рідко, коли мав на те настрій (чи коли кінська доза коксу відкидала будь-які гальма та комплекси і розв’язувала скутий язик), розповідав нам історію свого зіжмаканого безглуздими випадковостями життя. Ми знали, що він одразу замовкне, щойно з’явиться Руперт, бо не секрет, що той не любив ні Рудольфових напіввигаданих хворих марень, ні розпатякувань трагедій власної сім’ї.
Рудольф був чи не єдиним між нами, хто майже постійно вживав білий сніг. Нанюхавшись, він, на сміх усім працівникам, забороняв називати його на ім’я. Ми мали величати каліку гером Каперманном.
Рудольф був маленьким і висохлим недочоловічком із квазімодівським горбом од вічного сидіння. Він, мов дитина, тонув у кріслі-качалці і, не маючи сил гойдати себе, безпомічно вовтузився у ньому, мов комаха, що потрапила до пастки.
А якщо вже хтось змилостивився над ним і розгойдував його обм’якле тіло, гер Каперманн, мов немовля, солодко позіхнувши на весь рот, забувши від блаженства затулитись долонею, невдовзі засинав. Спав він в обідню пору дуже міцно, мов маля. І ми, торохтячи про справи насущні, могли спостерігати, як рухаються яблучка його обидвох очей, навіть того, завжди мокрого. Молодший брат Руперта часто спав удень, адже вночі він ніколи не замовкав. Із настанням темряви він перетворювався на зовсім іншу людину: кричав, репетував, агресія так і перла з нього.
З усіх віртуалок мені не поталанило найбільше, адже спальня нашого нічного крикуна була саме над моєю кімнатою. Гер Каперманн – єдиний у нашому домі мав свою власну кухню. Бо наш хитрий Руперт дуже добре подбав про власний спокій – він обладнав горішній поверх будинку під невеличку квартирку і наймав для свого брата молодих дівчат – хатніх робітниць. Щоразу нових. Адже саме на цьому рівні й виникали у Рудольфа проблеми. Знайти підходящу йому дівчину було дуже і дуже складно. По-перше, працівниця мусила володіти німецькою. По-друге – мати дуже гарний голос. А де ж до біса відловити на цьому острові жіночку приємного голосу і віком не старшу за тридцять п’ять років, котра справно володіє іноземною? Такі не сидять по задушливих квартирах горішніх поверхів у німому очікуванні нової порції «компліментів» від розлюченого каліки. Такі працюють у прибережних готелях, а не дивляться, як відворотно і неохайно, чавкаючи та плямкаючи, інколи не попадаючи до рота, споживає харчі невидюща людина. Але якщо така розумниця і знаходилася десь у близькому селі, то невдовзі вона тікала із невеличкої квартирки під дахом на плаці де Лорен, забувши про все на світі і, мабуть, навіть відмовившись від зарплатні. Так уже склалося, що довго працювати служницею Рудольфа не хотіла жодна дівчина.
Інколи Рудольфа зашкалювало, і він платив котрійсь із дівчат шалені гроші, аби вона, приміром, зварила йому їсти. І я, наслідуючи Сандру, котра, на відміну від інших, також не гидувала роботою сиділки сліпого бідолахи, погоджувалася провести із ним кілька годин. Дивно, що у його присутності мене ніколи не покидав вкрадливий щем серця, ніби моє тіло тримало у собі щось приховане від мене, щось таке, що могло або завдати мені болю, або зробити неймовірно щасливою. Якась дивна сила тягнула мене до сліпого, мої руки самі бралися витирати плями українського борщу (о, казав він, червоний буряк – це саме те, що мені потрібно) на його ідеально випрасуваній сорочці із короткими рукавами. Що-що, а назвати гера Каперманна нечепурою було би гріхом. Його одяг завжди
