Віртуалка - Ірина Михайлівна Лікович
І це все було правдою. Чоловіки бачили нас часто тільки в одному світлі: як маріонеток, котрих смикають за нитки. Думаю, здебільшого, Тоні, вони забували, що ми – живі істоти. Ми для них були комп’ютерними іграми. Щось на кілька розрядів краще за порнофільми, в яких наш потенційний клієнт усього лиш пасивний споглядач. У нас він – режисер. Творець. Бог. Бо ж дівчина з екрана виконує саме його забаганки.
Але Сандрі не доводилося тягнути хвилини, затуляючи сороміцькі місця, бо вона, оте миле дитинча з посмішкою п’ятнадцятилітки, була із усіма відразу, вона вміла тримати у відкритому чаті відразу п’ятьох клієнтів, не плутаючи їхні ніки та історії. І, мабуть, саме через її безпосередність те молоде, струнке, смагляве, із кісточками, що гострилися із стегон, тіло було нещадно тавроване синцями та слідами зубів.
А повертаючись до нас, одягнута в офіцерські штани, вона стримувала сльози, бо насправді й сама не знала, що ж їй було тієї ночі пороблено. Пізнього вечора, після кількох ковтків шампанського у домовленому місці – одному із добре знаних нам барів, де воно уже чекало на столику, замовленому на її ім’я, вона вийшла на вулицю і більше нічого не пам’ятала.
Усі ми жаліли дурненьку дівчинку Сандру, бо якось уже не уявляли студії без її довірливого сміху. Вона була особливою, завжди весела і часто зовсім гола, любила попихкувати зелено-землянисті сигари на балконі із Омою – розкомплексованою сімдесятилітньою вдовою з трьома десятками кг лишнього сальця на тілі та з обвислими до пупця грудьми. Переживши кілька розлучень та смерть останнього чоловіка, вона могла дозволити собі сидіти на балконі топлес, підставляючи сонцю своє ніби обклеєне шматками епідермісу різного ґатунку тіло.
Холоднокровний підприємець Руперт тремтів над Омою, як листок під солярійним сонцем. Ще б пак! Я власними вухами чула, як він розповідав за своїм дієтичним сніданком, що дев’яносто відсотків відвідувачів еротичних сайтів задають у пошуковій системі «Granny sex». Без бабусі наша студійна команда не була би повною.
Знаєш, наша маленька і строката спільнота нагадувала акваріум: зовсім різні рибки, які співіснували разом, котрими можна було милуватися крізь скло, але котрих не можна мати по інший бік реальності.
Руперт часто фотографував Ому, одягаючи на неї перуки та обвішуючи аксесуарами типу кульчиків із вставних зубів чи ланцюжків із щелеп, казав, що попит на такі знімки зростає з кожним днем.
Коли я вперше переглядала її анкету, то при всій повазі до Оми скривилася. На що Руперт сказав:
– Хворими є ті, котрі це купують.
* * *Але найбільше я була шокованою від прагматичного цинізму Руперта у використовуванні бідачок-мароккійок. Швендяючи середземноморкою і вимінюючи шило на мило: транспортуючи пальми з однієї сонячної країни до іншої, той хитрун Руперт примудрився склепати в одному із портових міст ісламської країни… студію віртуалок у чалмі! Принаймні так називав їх на своєму рекламному сайті. Звичайно, продавати похвилинно темнооких дівчаток було справою прибутковою. Причому настільки, що в кінці Руперт уже не розривався поміж п’ятьма комп’ютерами, чатячи за кожну із них. Шеф завів двох перекладачів, котрі працювали у кімнаті разом із жінками, які просто звабливо натискали довгими пальцями з агресивно пофарбованими у червоне нігтями по підставній клавіатурі, що лежала на їхніх широких, застелених рожевими простирадлами ліжках. Руперт вихвалявся, що дівчата заробляють удвічі більше, коли біля монітора сидить він, а не ми, простачки.
Жінок старигань купляв за безцінь, їх навіть не ставили до відома, що web-cam girl отримують гроші за кожну секунду віртуального акту з клієнтом. Мароккійкам платили однакову зарплатню. Мізерну, якщо вважати, що кожна з них заробляла ну, скажімо, нехай хоча б сімсот євро на місяць.
* * *Віриш, Тоні, я навіть не знаю, чи прикро мені через те, що зазвичай усі сприймали веб-кам як роботу. Часто навіть клієнти запитували оте колюче «ти з дому чи зі студії?». І тоді стиралася будь-яка ілюзія романтичності і, навіть смішно, інтимності, – ти з дому чи зі студії, – і ми нагло лукавили, дивуючись, ніби вперше чули, що існують студії, звичайно, що з дому, зі своєї квартири, спальні, ліжка, бо були навчені своїм шефом, що наша робота – це захоплююче та сміливе хобі, бо ж ми – замасковані вуаєристки та водночас ексгібіціоністки, особливо «торчимо» від parkplatztsex та outdoor sex, обожнюємо запах, смак та колір власної сечі та збуджуємося від інших збоченств, і тут у відповідь на таку майже довершену гру оте прозаїчно-цинічне – дім чи студія?
Стосовно сечі, то першою обхитрити клієнтів наловчилася Каті. Біля її ліжка, на стільчику, поза досяжністю камери, завжди стояли дві прозорі однакові склянки. Одна – порожня. Інша – з яблучним соком. І коли клієнт, тремтячи від власної перверзії, просив її помочитися для нього і випити напісяне, вона спритно міняла склянки і, впадаючи в награну ейфорію, ковтала жовтуватий сочок.
Знаєш, коли він, той хитрун-пальмоторговець, уперше робив із мене відеодіву, я дізналася про тонкощі та хитрощі звуку відеозаписів дівчат на еротичних веб-сайтах. Для тебе, Тоні, це, мабуть, не було новиною, бо ти ж мене на сайті знайшов і напевно був поінформованим незгірше за мене. І ти, напевно, знав, що найбільше цінується відео, зроблене без звуку. Мені було смішно, коли Руперт пояснив, що це для того, аби чоловіки, переглядаючи наші рухливі картинки у найнесподіваніших місцях, не шарахалися перелякані, боячись бути викритими співпрацівниками чи сонною дружиною.
Стосовно несподіваних місць, то це взагалі відпад! Ти знаєш, я мала одного,
