Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук

Марк тримав спину рівно, ніби жердину проковтнув. Соня правила далі:

– Коли станеш обличчям до дверей ліфта, натискай кнопку першого поверху.

– А що буде, якщо я натисну яку-небудь іншу?

Дівчина насупилася.

– Не знаю. Я ніколи не пробувала. І тобі не раджу. Маєш натиснути «одиницю». Якщо ліфт поїде вниз, значить, щось пішло не так, і на першому – щойно відчиняться двері – тікай. Вискакуй з ліфта й біжи геть із під’їзду. Не озирайся. І не говори. Якщо замість спускатися, ліфт поїде вгору, значить, ти все зробив правильно. Кабіна зупиниться на десятому поверсі, істота за спиною зникне, й ти опинишся… в тому місці, про яке я розповідала. Ти будеш не тут, не в цьому будинку, взагалі не в цій реальності.

– Це дурня якась. – Маркове лице виражало обережне здивування. – Ти з мене смієшся.

– Ти хотів процедуру, яка би тебе переконала? – виговорившись, Соня трохи заспокоїлася. – Яку ти міг би повторити й відчути все на власній шкурі?

– Так, але…

– Тоді чого чекаєш?

Пронизлива – наче на дні океану – тиша облягла їх з усіх боків. Спливло кілька секунд, і безмовність почала здаватись Марку несправжньою: за нею, мовби за тьмяним склом, щось крилося. Якась незрима сила навалювалася на його плечі та спину, заливала туманною важкістю мозок. Хлопець приглядався до Соні, шукаючи в бурштинових очах чи то приховане глузування, чи то божевільне мерехтіння, проте нічого не знаходив. Дівчина лишалася серйозною. Чекала.

Марк нехотячи спустився зі сходів і зупинився перед ліфтом. «Зрештою, що я втрачаю?» – він усе ще не усвідомлював, чого домагається Соня. Що такого вона може зробити? Зніме на телефон, як він катається ліфтом з поверху на поверх? Але хіба це аж такий крутий прикол, що над ним реготатиме вся школа?

Начепивши на обличчя найбільш презирливу посмішку з усіх, на які був здатен у свої чотирнадцять років, хлопець натиснув кнопку виклику. Ліфт стояв на першому – розсувні двері відразу, глухо гуркочучи, роз’їхалися.

– Ти не віриш мені, – сказала Соня.

І знову – мурашки по шкірі від її голосу. От тільки не млосне поколювання, що розбігається тілом, коли холодного осіннього ранку ще сонний стаєш під гарячий душ, а радше відчуття, неначебто шкіру дряпнули цупкою взуттєвою щіткою.

Марк повернув голову.

– Соню, ти ж знаєш: там нічого немає. Ліфт нікуди не веде. Я можу до ранку кататися вгору і вниз, але від того нічого не зміниться: на десятому поверсі буде десятий поверх. Я не розумію, навіщо ти…

– Ні, ні, – заперечила вона, не відводячи очей і не поворухнувши головою. Марк устиг подумати, що це якось… не по-дівчачому. – Не треба. Я знаю, що ти не віриш. Якби повірив, ти б запитав, як звідти повернутися.

Цієї миті щось безгучно накренилось у Марковому животі. Чи повірив він, що на десятому поверсі може виявитися не десятий поверх? Певна річ, що ні. Зате він злякався. Почувався як не надто вправний плавець, який раптом збагнув, що заплив задалеко.

– Я не…

Двері ліфта зачинилися, обірвавши фразу. Соня показала пальцем на кулак, у якому Марк усе ще стискав її папірець.

– Усе так само, тільки у зворотному порядку: з десятого – на другий, з другого – на восьмий, з восьмого – на другий, з другого – на шостий, з шостого – на другий, з другого – на четвертий, а тоді з четвертого – на перший. – Мляве електричне світло висікало на її обличчі моторошні тіні. – Якщо після четвертого замість опускатися на перший поверх ліфт посуне вгору, мусиш натиснути будь-яку кнопку, щоб зупинити його, обов’язково до того, як він доїде до десятого, а потім почати все спочатку: з десятого – на другий, з другого – на восьмий, і так далі, поки не потрапиш на перший. На першому поверсі, до того як виходити з ліфта, поглянь довкола. Ти повинен переконатися, що опинився у своєму світі. Якщо яка-небудь дрібниця, найменша деталь – відсутність подряпини на поштовій скриньці, інакший колір стіни – видасться підозрілою, не виходь, залишайся у кабіні. У такому разі треба повернутися на десятий і почати все спочатку.

Марк дивився на неї широко розплющеними очима й ловив кожне слово. Єхидна посмішка давно щезла, губи – геть як у діда – злипалися в ледь видиму рожеву риску. А Соня дивилася на хлопця.

– Ну що, спробуєш?

«Ти ненормальна, ти… бляха…»

– Ага.

– Усе зрозумів?

– Так.

Марк удруге натиснув кнопку виклику ліфта, вступив до кабіни, розвернувся. Соня стояла навпроти. Чверть хвилини вони мовчки дивились один на одного.

– Уперед, – зрештою промовила дівчина.

Марк натиснув «четвірку». Останнє, що він побачив перед тим, як двері зачинилися, було її обличчя – все ще бліде, неначе щойно видерте із землі коріння. А потім, коли ліфт рушив угору, з-за дверей долинув напружений, заледве не благальний голос:

– Обернися спиною на п’ятому! І після того, що б не трапилося: не озирайся і мовчи!

Четвертий поверх зяяв пусткою. Марк не вистромлювався з ліфта. Лише трохи почекав, отупіло розглядаючи щиток із лічильниками електроенергії на стіні навпроти, а потому натиснув «двійку».

«Що я роблю?.. Навіщо це?..»

На другому поверсі – так само порожньо. Двері прогуркотіли, і ліфт поїхав на шостий.

У коридорі шостого поверху не виявилося світла, і Марк мусив напружитися, щоб приглушити зойк, який рвався крізь горлянку. Він раптово зрозумів, що його нерви натягнуті до дзенькоту. Хлопець похапцем натиснув «двійку» та поїхав донизу.

По-справжньому страшно стало, коли кабіна із другого поверху почала підніматися на восьмий. Тієї миті Марк повністю осягнув сутність сказаного Сонею: якби ти повірив, ти б запитав, як повернутися.

(як звідти повернутися?)

Хлопець спробував уявити, що вона зараз робить. Чекає на першому поверсі? Пішки піднімається до себе на дев’ятий? Дурня якась! Невже вона не розуміє: якщо він проїде всі ці поверхи й у результаті нічого не станеться, то лише глузуватиме з неї. Марк пригадав обличчя дівчини: вона не насміхалася з нього й однозначно не очікувала на насмішки над собою. Соня вірила в те, що розповідала.

Страх ковзнув стінками грудної клітини, забився, наче пташка у клітці.

Ліфт досягнув восьмого поверху, двері відчинилися, і Марк відсахнувся, вдарившись спиною об стіну кабіни. Та вже наступної миті тіло залило відчуття полегшення. У коридорі, за дверима ліфта, загорнувшись у кошлатий махровий халат кремового кольору,