Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
У половині червня 1850 року (я тоді вже служив у Пермі) із Петербурга в супроводі двох жандармів доставили і здали під квитанцію пермському губернаторові Огарьову небезпечного державного злочинця Миколу Івановича Гулака з приписом встановити за ним найсуворіший нагляд. У Пермі звикли до висланців — тут був, так би мовити, перевалочний пункт, звідки їх після офіційного зняття поліцейського нагляду розсилали по всій імперії. Раніше, приміром, ще до мене, бував у Пермі вільнодумець Олександр Герцен, який потім виїхав за кордон і багато клопотів наробив нам своєю писаниною. Що то за спосіб — виганяти таких з країни? Хай би тут покутували та виправлялися…
Я зайнявся Гулаком. Познайомився з його справою — це входило в мої обов’язки. Знаєте, я по–справжньому стурбувався: нам, за документами, прислали неабияку каналію! Сам імператор займався ним… Два місяці тому Микола І власноручно наклав резолюцію на рапорті Третього відділу про закінчення строку ув’язнення Гулака: «Комендант фортеці Троцькой хай заявить арештованому, що коли він усе відверто напише, то доля його полегшиться. Якщо й надалі буде впиратися — залишиться в казематі до виправлення». Далі йшли клопотання Троцького про звільнення названого в’язня — в мене склалося враження, що комендант заради власного спокою бажав його якнайскоріше позбутися… І врешті — припис про звільнення Гулака із Шліссельбурзької фортеці і такий ось наказ Третього відділу унтер–офіцерові жандармського дивізіону, який супроводжував крамольника в Перм: «У дорозі ти зобов’язаний їхати не зупиняючись, нікуди не заїжджаючи, крім поштових станцій, при цьому дотримуватися найсуворішого нагляду за в’язнем, не дозволяти йому входити в дорозі в будь–які стосунки із сторонніми людьми».
Запевняю, вам теж стало б вельми цікаво, що ж це за бестія, що за харциз прибув у ваше розпорядження! Я хотів поглянути на нього і наказав привести його до мене в кабінет.
Панове, моєму здивуванню не було меж: переді мною стояв не варнак, а витончений інтелігент, років під тридцять, короткозорий, лагідний, правда, очі його були ніби затягнуті льодовою плівкою — холодні й непроникні, і я тоді подумав, що нашій імперії почав загрожувати новий тип державних злочинців, з якими боротися буде все важче й важче, бо вони виступили зі зброєю, яка завжди матиме секрети, — розумом.
Із справою Кирило–Мефодіївського братства я вже був знайомий: справді, у таємній організації зібралися найосвіченіші малороси, подібно як великороси в гуртку Петрашевського — діло небезпечне. Та коли я глибше подлубався у протоколах, повірте, бозна–якого криміналу не побачив. Ну, захотілося їм федерації усіх слов’ян під берлом православного царя… Звичайно, не вашого розуму це справа, хай тим займаються державні мужі, але ж крамоли великої, самі бачите, тут нема. Закликали просвічувати народ — Господи, воно ж до того йде у всьому світі. Обстоювали скасування кріпацтва, а його нині вже й немає… І всі ж по тому списку розклеїлися, покаялися. Начальник Третього відділу Олексій Федорович Орлов сам був проти того, щоб ця справа стала надто голосною. Дивно, що ж хотів цей, який узяв на себе існуючі й неіснуючі провини своїх товаришів, роздув те все діло, не вимовив на слідстві жодного слова і прийняв на себе таку муку? Не збагну, не збагну… Їх два таких проходило по справі кириломефодіївців: Гулак і Шевченко. Правда, Шевченко — то інший фрукт, я не зараховую його до братчиків. Це отаман, з яким неможливо боротися: чим більшу кару йому вигадуєш, тим його армія стає сильнішою, бо ж слово не ув’язниш. Отаких треба душити маленькими, як кошенят, — поки сліпі. Я судив би не Шевченка, а Брюллова і Жуковського, які виростили його…
А цей… Першого разу я розмовляв з ним коротко, та й Гулак вельми скупий на слова. «Так», «ні», — от і вся його мова. Наступного разу я витягнув з нього більше. Сидів у Старій в’язниці навпроти Світличної вежі з кам’яними «мішками». Каземат мав вогкий, але порівняно з «мішком» — комфорт. На прогулянках познайомився з Семеном Олійничуком, який називав себе борцем за правду, з Гнатом Віщицьким — той хотів підняти повстання у Києві після подій у Галичині 1846 року. Осторонь тримався Шервуд–Вєрний — донощик на декабристів, який після розправи ставив цареві надто нахабні вимоги. І ще два контролери польського банку — ті фальшували облігації.
А взагалі Гулак полюбляв самоту. Поводився спокійно, покірно, тому, без відома Третього відділу, дозволили йому читати книги — математичні, їх привозив брат Олександр із Дерпта… Гулак юрист, а в гімназії нині викладає математику — там вивчив. А потім — під маркою літератури з точних наук — зібрав у казематі цілу бібліотеку, яку привіз із собою у Перм. Близько ста п’ятдесяти книг — юридичних, математичних, античних. Перекладав у тюрмі Евріпіда, вивчив кілька нових мов. Ми часто запитуємо про когось там: що він знає, але не цікавимося, чи він від тих знань став розумніший. Гулак же зайшов у тюрму енциклопедією, а вийшов енциклопедистом.
Однак тоді, панове товариство, я й не підозрював, що ця людина матиме для мене в житті таке значення. Гулак на одну мить викликав мій подив і тут же відштовхнув своїм холодом, я більше не мав бажання з ним зустрічатися, знав про нього лише з інформацій — письмових і усних.
Мені було відомо, що він живе без заробітку — на материні гроші, щодня марно ходить у губернську канцелярію з проханням дати будь–яку роботу, щоденно реєструється у квартального наглядача. У той же час граф Орлов постійно вимагав через губернатора письмового покаяння у Гулака і — марно. Це було схоже на поєдинок хижака і жертви, я донині не розумію сенсу того поєдинку. Здавалося б, що з того покаяння прибуде Орлову — орден, хрест? Таж ні! І чому, зрештою, не покається Гулак? Адже справа давно закрита, про неї забули, в ім’я якого принципу впирається він і страждає? Потім, коли Микола Іванович уже вчив моїх синів, я спитав його про це, та він відповів дуже загадково…
Отак Гулак пробідував цілий рік. Нарешті губернатор дістає вказівку від міністра внутрішніх справ прилаштувати де–небудь неблагонадійного. Його призначають перекладачем при губернському управлінні. Несолодко йому було. Просиджувати в душній губернаторській канцелярії поруч з двадцятьма
