Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— Він сам син кріпачки, — вставив Гудак.

— Он як…

Мене зацікавила Україна: а хто вона є, кого славетного має? Поляки пишаються Міцкевичем, росіяни — Пушкіним, а українці? Самою відгомонілою славою козацьких походів? А нині живить їх лише стара дума? Я спитала про це Костомарова, спитала з певним викликом, та він нічого мені не відповів, а на другий день приніс книжечку. Це були «Гайдамаки» Шевченка…

Я помітила, як при цій згадці спалахнули в Гулака очі і тут же, ніби чогось злякавшись, згасли.

— Отак–то все почалося, — урвала я свою сповідь. — Я з польки стала українкою: Шевченко переміг. Стала я на боці Ґонти, хоч, правду кажучи, й донині морозить сцена вбивства дітей. Це ж і мене, хрещену католичку, мав би він…

У трактирі було порожньо, я ж помітила, що Гулак раз у раз озирається. Проказав упівголоса:

— Шевченко ніколи не проповідував убивств, він з болем писав про втрачену спільність між українцями і поляками. — Помовчав хвилинку і враз пожвавішав: — Та спільність історично існувала між усіма народами… Вам ніколи не спадало на думку, чому лезгинка — такий популярний танець у Грузії, а на Україні — краков’як? А річ у

тім, що в первісних взаєминах між цими народами лежала приязнь, яка виявлялася у найкращій іпостасі людських єднань — мистецтві, і тільки політична кон’юнктура розмежувала їх. Духовна ж спільність існувала завжди…

Він згадав про мистецтво, і я, на підтвердження його думок, розповіла, як стала артисткою в українському театрі, у котрому працювали… хто тільки не грав у ньому: крім українців — росіяни, поляки, грузини…

А тоді наближалися випускні екзамени. Аліна Крагельська вже закінчила навчання; як склалася її доля, я не відала, та знала певно, що її матінка, заможна дворянка, належно прилаштує дочку; до мене ж наближалася моя безрадісна неволя у ролі вічної гувернантки, якій усміхалася, в найкращому випадку, доля коханки господаря дому… Саме тоді гастролювала в Києві трупа Млотковського з українським репертуаром. Я змалку мала нахил до театральної штуки, у пансіоні не раз виступала в різдвяних та великодніх містеріях. Тож проглянула всі спектаклі Млотковського, а «Наталку Полтавку» дивилася аж тричі. Третього разу несподівано для себе самої я вирішила: а чому б мені не спробувати щастя… Млотковський — поляк, родак, свій як не заплаче, то хоч скривиться, а я співаю добре, граю на клавесині — хор театрові завжди потрібен… І пішла за лаштунки проситися в театр. Антрепренер послухав мене, прийняв. До жалісливої й нудної баронеси Брінкен більше не поверталася. Невдячна, так… Та мене поманили дороги.

— Ах, я весь час про своє та про своє, — обірвала я згадку. — Скажіть хоч кілька слів, хто ви?

Микола розповідав скупо, а я, повірте, й не здивувалась, дізнавшись про його минуле. Та й що тут дивного? Він — чесний, учений, жив тоді в Києві, то з ким йому було водити знайомство, як не з Шевченком і Костомаровим?.. Потім я обдумувала: а може, його образила моя байдужість, адже не був простим вигнанцем, може, слід було поспівчувати, поохати? Але чому? Хіба моя доля легша, хіба я не покотилася теж по світу, маючи набагато вищі амбіції, ніж праця у балаганному театрі?

Він ніби прочитав мої думки, простягнув руку, стиснув мені зап’ястя, попросив:

— Покиньте балаган, ідіть зі мною…

— О ні, — відняла я руку. — Не звикла я до осілого й осідланого життя… І, мабуть, для виправдання своєї відмови проказала знаменитий гоголівський пеан дорогам, бо й справді поза мандрівками в мене не було іншого життя: — «Какое странное, и манящее, и несущее, и чудесное слово: дорога! Ясный день, осенние листья…» — і зупинилася на півслові.

Микола наморщив чоло, сказав терпко:

— Ця поезія підходить для людини сильної або ж перекотиполя… Я втомився, силу втратив, розмотуючи сувої шляхів, але скажіть, яка омана чи примана підстьобує вас, що й радієте з вічної дороги?

Мені добре було з ним там, у трактирі: нас багато земляків розсипалося по імперії, і всі ми жили порізно, не знаючи один одного; розмовою з Гулаком я відвела душу, та останні його слова охолодили мене. Трохи за Гоголя образилася, трішечки за себе — за «перекотиполе», та найбільше він сам мене розчарував тяжкою зневірою. Стало гірко, аж обурливо: я — і то думала весь час про велике, а він, який заповзявся будити народ і мав для себе приклад подвигу Шевченка, свого друга, — отак занидів духом. Яке він має право?

— У Ставрополі, — мовила я по хвилі, не підводячи голови, — мені довелося зустрітись — теж випадково за обідом — з жінкою, яку за розповсюдження прокламації публіциста Михайлова «До молодого покоління», котра закликала боротися за землю і волю, засудили до дивної кари: їй не можна було зупинятися в одному і тому ж населеному пункті більше доби — щоб не могла встигнути навести зв’язки. Вона обійшла всю Україну, Центральну Росію, Прикавказзя…

— Жінка в чорному, — підказав Гулак. — Я теж бачив її у Ставрополі.

— Неймовірно… Одні в нас дороги… Так ось вона, голодна і гнана, несла по світу ідеї висланого на каторгу Михайла Михайлова, теж Шевченкового друга, — і не зламалася. Жінка! А ви… Не ображайтеся, та скажу вам: справжня людина повинна дійти своєю дорогою мужньо до кінця хоча б для того, щоб пересвідчитись у своїй потрібності чи непотрібності. Шеляга не вартий той, хто зупиняється на півдорозі.

— У чому ж ви пересвідчилися? — запитав різко Гулак.

— Ні в чому, я ще