Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Певна річ, що лише боїться, – підтвердила тітка. – Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер[35] подорожній запертий завсіди обережно!

– Ну, вже він впадає кожному в очі, – додав вуйко. – Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передовсім про себе, а опісля про народ. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу; що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!

– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. – Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає або як мильно поступає? Ми цього не робимо – і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити – це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!

– Лено! – скрикнула тітка.

Але Лена вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка те, чим він є.

Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!..

На заході, саме над Чорним яром і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де Зубчаста Лиса злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок…

Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем…

В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.

Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!

Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кожним рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію…

Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і, на бажання вуйка, ми мусили всі на нім явитися.

– Концерти снуються людям по голові, – нарікала тітка сердито, – і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?

Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку «по-людськи». Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.

– Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп'яні та співає. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!

І мовби ті корчі справді брали її, притисла руку під серце, а уста викривила болісно.

– Годі ж бо, годі, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого іритуватися без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все ж таки він останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки він не рівня нашим дітям. Мене лише гніває, що на нього звернули зараз увагу і що тим чином скріпили його зарозумілість. Я був би його не запросив до участі в концерті. Нехай би грав і так, як сам Паганіні! Я би його тим покарав за зарозумілість. Але наші людиська добрі, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.

– І мене лише тото одно помиряє з ними, – відповіла тітка вже спокійніше і, приступивши до вуйка, зав'язала святочну краватку сама, як звичайно.

– По концерті будуть і танці, мамочко! – кликнула Лена з побічної кімнати. – Правду сказавши, мене то обійшло зовсім мало, що я не буду брати в концерті участі. Могла би ще дістати трему[36], помилитися в грі – нащо мені сорому?

– Чуєш, Мілечку, що за скромна дитина?

– Добра і учтива дитина, – відповів вуйко голосним шепотом.

Тітка зітхнула, піднявши журливо чоло вгору.

– Вона мусить десь конче виїхати, Мілечку.

– А то чого? – спитав вуйко з нетаєним зчудуванням.

Тітка усміхнулася гірко.

– Чого? Хіба ти й сам не здогадуєшся чому? Хто її тут побачить?

Вуйко зрозумів її вмить.

– Як гадаєш, Павлинко, зовсім так, як ти гадаєш! – відповів скоро. – Обі мусять виїхати, показатися світові!

– Обі? І чого ти так кричиш, Мілечку? Ти, мабуть, забув зовсім, що в мене суть нерви! – 3 тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом: вона замітила, що я чула їх розмову.

– Наталко! щоб ти мені не посміла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном і поглядом.

В мені забилося серце з наглого переляку, і я видивилася на неї великими очима.

– Чого видивилася на мене? Я говорила прецінь виразно. Впрочім, можу свої слова і повторити. Щоб ти мені не посміла з ним говорити! Лена мені оповідала, що він її ігнорує, і тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!

– Тіточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи[37], – відповіла я, мішаючись.

– Що?

– Не можу приректи напевно. Він для мене завсіди такий привітний і ласкавий, що це було би нечемністю відповідати йому грубістю. Він… він ніколи мене не образив ані словом, ані поведениям…

– Ха-ха-ха! – розсміялася вона своїм звичайним сміхом; а того сміху було доволі, щоби мене вивести з рівноваги.

– І ти справді така наївна, може, гадаєш, що він