Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

«Вона гадає, що я потіпаха,— промайнуло у Скарлет.— І може, так воно і є!»

Коли нарешті наблизилися до центрального майдану й попереду забовваніла висока біла баня міської управи, Скарлет подякувала старій, зіскочила на землю й почекала, поки фургон від’їде. Роззирнувшись пильно, чи хто не дивиться, вона ущипнула себе за щоки задля рожевості і прикусила губи, щоб до них прилинула кров. Тоді поправила капелюшка, пригладила ззаду волосся й обвела поглядом майдан. Двоповерхова з червоної цегли будівля міської управи вціліла, коли горіло місто, але тепер під олив’яним небом вона здавалася самотньою і занехаяною. На всій вільній площі довкола управи стояли у кілька рядів військові бараки, обшарпані й забагнючені. Повсюди снували солдати-янкі, і коли Скарлет розгублено поглядала на них, мужність її починала слабнути. Як їй знайти Рета серед цього ворожого табору?

Вона подивилася в бік пожежні й побачила, що широкі склепінчасті двері її замкнені й узяті на важкі засуви і що обабіч дверей походжають двоє вартових. Там сидить Рет. Але що вона скаже солдатам-янкі? І що від них почує? Скарлет нараз випростала плечі. Коли вже вона не побоялася вбити одного янкі, то чого б їй боятися заговорити з іншим?

Вона обережно перебралася по камінцях, що виступали з багнюки, через вулицю й підійшла до пожежні, де її зупинив вартовий у синій шинелі, защібненій від вітру на всі гудзики.

— Вам чогось треба, пані? — У голосі його чувся незвичний носовий призвук, як у вихідця з Середнього Заходу, але говорив солдат чемно й шанобливо.

— Та я хочу побачити одного чоловіка... він тут під арештом.

— Ну, це я не знаю...— Вартовий почухав потилицю.— У нас не дуже люблять відвідувачів і...— Він раптом замовк і придивився до її обличчя.— Господи, леді! Та не плачте-бо! Сходіть краще до нашого штабу й зверніться до кого з офіцерів. Вони, мабуть, дозволять вам з ним побачитися.

Скарлет, яка зовсім і не збиралася плакати, вся проясніла. Вартовий обернувся й гукнув іншого солдата, що повільно походжав туди-сюди на своїй ділянці.

— Гей-но, Білле! Ходи сюди.

Другий вартовий, здоровань, такий закутаний у шинелю, що з неї видно було тільки заводіяцькі чорні вуса, підійшов до них, місячи багнюку.

— Проведи цю леді до штабу.

Скарлет подякувала й подалася слідом за другим вартовим.

— Глядіть не оступіться на цих камінцях,— застеріг поводар, беручи її під лікоть.— І, може, трохи підсмикніть сукню, щоб не закаляти.

Голос із-під вусів був так само ледь гугнявий, але симпатичний і доброзичливий, а в руці, що шанобливо підтримувала її, відчувалася твердість. Янкі, виявляється, зовсім не такі вже й погані!

— Надто сьогодні холоднеча велика, щоб оце розгулювати,— зауважив солдат.— І здалеку ви прийшли, пані?

— О так, аж із другого краю міста,— відповіла вона приємно вражена лагідністю його голосу.

— Така погода, що леді краще б і носа надвір не потикати,— докірливо мовив поводар,— коли ще й грип людей косить. Ось наш командний пост, пані... Що це з вами?

Цей будинок... у ньому ваш штаб? — Скарлет підвела погляд на чарівний старий особняк фасадом на майдан і цього разу вже справді мало не розплакалась. Вона ж дуже часто бувала тут на вечірках у роки війни. Так у цьому будинку було весело й гарно, а тепер... тепер над ним майорів великий прапор Сполучених Штатів.

— Що з вами?

— Нічого... просто... просто я знала людей, які раніше тут мешкали.

— Що ж, це дуже прикро. Гадаю, вони б і самі не зразу впізнали свій будинок, бо всередині в ньому все догори дригом. Заходьте-бо, пані, спитаєте там начальника.

Вона піднялася сходинками, пестливо погладжуючи рукою поламане біле поруччя, і штовхнула вхідні двері. У холі було темно й зимно, як у льоху; прихилившись до зачинених розсувних дверей, що в кращі часи вели до їдальні, стояв закоцюблий вартовий.

— Мені треба побачити начальника,— сказала Скарлет.

Солдат розсунув двері, й вона ввійшла до кімнати — серце її билося швидко-швидко, обличчя розчервонілося від хвилювання й збудження. В кімнаті стояла задуха, відгонило димом з каміна, перегаром тютюну, шкірою, вогким сукном уніформ, запахом немитих тіл. Скарлет ледь могла розрізнити всі ці образи, що мішма насунулися на неї — голі стіни, з яких зідрано шпалери, на гачках ряди синіх шинелів та крислатих капелюхів, гуготливий вогонь у каміні, закиданий, паперами довгий стіл і гурт офіцерів у синій формі з мідяними гудзиками.

Скарлет судомно хапнула повітряні до неї повернувся голос. Тільки б не показати янкі, що їй страшно! Вона повинна триматись якомога вільніше й невимушеніше!

— Чи є тут начальник?

— Ну, я начальник,— озвався гладун у розщібненому кітелі.

— Я хочу побачитися з ув’язненим, капітаном Ретом Батлером.

— Знову Батлер? А він таки знаменитість, бачу! — зареготав гладун, виймаючи з рота пожовану сигару.— Ви йому родичка, пані?

— Я йому... сестра.

Він знову засміявся.

— То в нього ціла купа сестер, одна тільки-но вчора була.

Скарлет спаленіла. Це котрась із тих повійниць, з якими лигається Рет,— чи не ота сама Вотлінг. І янкі гадають, що й вона така сама. Жахіття! Навіть заради Тари вона не залишиться тут ні на хвилину, щоб терпіти такі образи. Вона обернулась до виходу і вже гнівно простягла руку до дверей, коли поряд з нею враз виріс інший офіцер. Він був старанно поголений і молодий, мав веселі й добрі очі.

— Стривайте хвилинку, пані. Може, присядете коло вогню, де тепліше? Я піду з’ясую, що можна для вас зробити. Як ваше прізвище? Він відмовився бачити ту... леді, яка приходила вчора.

Скарлет сіла на стільця й назвалася, сердито зиркнувши на гладуна, що так нетактовно був повівся. Симпатичний молодик накинув на плечі шинелю й вийшов, а решта офіцерів згромадилась біля протилежного кінця столу і почала тихо перемовлятись, вряди-годи тицяючи пальцями в папери. Скарлет блаженно витягла ноги до вогню, тільки зараз відчувши, як вони в неї задубіли, і шкодуючи, що не підклала картонки в черевичок, де була протерта підошва. Через якийсь час за дверима почулися голоси й долинув Ретів сміх. Потім двері розчинилися, війнуло холодом, і показався Рет — без капелюха, в довгій пелерині, абияк накинутій на плечі. Він був брудний і неголений, без краватки, але, незважаючи на все, тримався жваво, а його темні очі радісно зблиснули, коли