Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Міс Скарлет, либонь, втомилася. Я гадаю, краще їй лягти.

— Я й справді втомлена,— мовила Скарлет, зводячись на ноги й дивлячись на Мамку безпорадно, як мала дитина.— Та й до того наче застудилася. Ви не розсердитесь, тітонько Туп, коли я завтра вдень полежу в ліжку й не піду з вами по гостях? Я ж можу сходити в гості і в інший час, а мені так хочеться побувати завтра ввечері на весіллі у Фенні. Але якщо я не вигріюсь у постелі, горло у мене ще дужче розболиться. А полежавши день, я й оклигаю.

На обличчі в Мамки з’явилася деяка стурбованість, коли вона помацала руки Скарлет і приглянулась до неї ближче. Скарлет мала таки хворобливий вигляд. Збудження від її думок раптово вляглося, лице зробилося бліде, тіло затремтіло дрібним дрожем.

— Ручки у вас, ласочко, мов крижинки. Лягайте-но в постіль, а я запарю вам чаю з сасафрасу й принесу гарячу цеглинку, аби ви пропітніли.

— Яка ж бо я нетямуща! — скрикнула пухкенька стара леді, схопившись із крісла й погладжуючи Скарлет по плечах.— Торохкочу й торохкочу, а про вас і не подумала. Любонько, лишайтеся завтра цілий день у постелі й спочивайте собі, ми якраз і набалакаємося досхочу... Хоча ні, дорогенька, ні! Я не зможу посидіти з вами! Я ж обіцяла завтра побути в місіс Боннел. У неї грип, і в її куховарки також. Це дуже доречно, що ти приїхала, Мамко,— я страшенно рада. Вранці підеш зі мною й допоможеш мені.

Мамка стала підганяти Скарлет, аби швидше йшла нагору, стурбовано бурмочучи про холодні руки й благенькі черевички, а та, вдаючи святу покору, тішилась у душі, що все начебто владналось, як вона хотіла. Аби тільки пощастило приспати Мамчину пильність і спровадити її вранці з дому, то було б чудово. Вона тоді вибралася б до янківської в’язниці побачитися з Ретом. Коли вони підіймалися сходами, зоддалеки почувся гуркіт грому, і Скарлет, зупинившись на такій знайомій їй площадинці між поверхами, подумала, що це схоже на гарматний гук під час облоги. Вона аж здригнулася. Мабуть, громовиця вже довіку нагадуватиме їй канонаду й війну.

Розділ XXXIV

Наступного ранку вже більш-менш випогодилося, хоча сонце часом і застували темні хмари, прудко гнані вітром, що завивав круг будинку й примушував бряжчати віконні рами. Скарлет швиденько прочитала молитву, дякуючи Богові, що передощило, бо звечора довго не могла заснути через зливу, яка означала б руїну для її оксамитової сукні та новенького капелюшка. Тепер, побачивши сонце між хмарами, вона підбадьорилася. Їй насилу вдалося вилежати в ліжку, вдаючи з себе болящу та застуджену, поки тітонька Туп, Мамка й дядько Пітер вибиралися з дому до місіс Боннел. Коли нарешті стукнула хвіртка в огорожі й Скарлет залишилася вдома одна з куховаркою, що виспівувала на кухні, вона ту ж мить скочила з ліжка і зняла з гачків у шафі своє нове одіння.

Сон прогнав її втому й додав сили, а тверда рішучість у душі спонукала бути мужньою. Вже сама можливість словесної дуелі з чоловіком, з будь-яким чоловіком, викликала в ній завзяття, а усвідомлення того, що По кількох місяцях незліченних розчарувань вона врешті постане перед цілком конкретним супротивником, якого може своїми власними зусиллями скинути з коня, приємно збуджувало.

Вбиратися самій, без допомоги Мамки, було важкувато, але кінець кінцем Скарлет з цим упоралась і, одягнувши капелюшка з хвацьким пір’ям, вбігла до тітоньчиної кімнати подивитись на себе у велике дзеркало. Вигляд у неї був премилий. Півняче пір’я надавало їй певної зухвалості, а очі на тлі тьмяно-зеленого оксамиту капелюшка яскріли, немов справжній смарагд. Та й сукня була незрівнянна, така розкішна й ошатна, але при тім і вишукана. Як це чудово — знову вдягти красиву сукню! І так приємно було бачити себе гарненькою і звабливою, що Скарлет аж нахилилася до дзеркала й цмокнула власне відображення, зараз же й засміявшись зі своєї витівки. Вона накинула на плечі кашемірову шаль Еллен, але вибляклі барви цієї тканини не пасували до зеленої, як мох, сукні й робили Скарлет якоюсь наче трохи обшарпаною. Відкривши тітоньчину шафу, вона дістала й одягла чорну осінню пелеринку з тонкого сукна, що її тітонька Туп носила тільки у святкові дні. На вуха Скарлет почепила привезені з Тари сережки з діамантами і, стріпнувши головою, приглянулась, яке враження вони справляють. Сережки мило так дзенькнули, і Скарлет вирішила, що треба буде в присутності Рета час під часу підкидати голову. Поколихування сережок завжди приваблює чоловіків і надає дівчині жвавішого вигляду.

Прикро, що в тітоньки була тільки одна пара рукавичок, які вона натягла на свої пухкенькі ручки! Без рукавичок жодна жінка не може почуватися дамою, а Скарлет взагалі їх не мала, відколи виїхала з Атланти. А за довгі місяці тяжкої роботи в Тарі її долоні так загрубли, що втратили будь-яку принадність. Але на це нема ради. Вона візьме тітоньчину котикову муфту й сховає руки в неї. З цією маленькою муфтою вона виглядатиме навіть елегантніше. Ніхто, дивлячись тепер на Скарлет, не запідозрить, що за плечима у неї злидні та нужда.

Дуже важливо, щоб Рет нічого такого не запідозрив. Він повинен думати, що саме ніжні почуття, а не щось інше, привели її до нього.

Вона навшпиньках спустилася сходами й вийшла з дому, поки куховарка й далі собі виспівувала на кухні. Аби уникнути сусідських очей, Скарлет швидко пройшла Пекарською вулицею, і лише опинившись на Плющевій, присіла на кам’яну тумбу перед спаленим будинком у надії, чи не підвезе її якась карета або підвода, що прямуватимуть до середмістя. Сонце то ховалося за швидкоплинними хмарами, то визирало з-за них, заливаючи вулицю оманливим світлом, яке зовсім не гріло, а вітер легенько торсав мереживо її панталонів. Було холодніше, ніж гадалося, і Скарлет, хоч як вона куталася в тоненьку тітоньчину пелеринку, брали дрижаки від нетерплячки й холоду. Вона вже ладна була вирушити пішки у довгу дорогу через місто до табору янкі, коли це з’явився бувалий у бувальцях фургон. На передку його сиділа бабця з повною губою тютюну і з обвітреним обличчям під сіруватим капелюшком; у фургон запряжено було старого оспалого мула. Стара їхала в напрямку до міської управи й погодилася — хоч і з буркотом — підвезти Скарлет. Усім своїм виглядом вона давала на здогад,