Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

з нас, допавши до Криворівні, заквартировував на якийсь там час; я шукав хату Миколи Потяка, в якого колись давно мешкав Михайло Коцюбинський і писав там свої знамениті «Тіні забутих предків»; «а був він елеґанцким штрамаком у випрасуваних на кант – муха би розчахнулася! – споднях, із закрученими по-шляхетськи вусиками, й приходив до нього Іван Франко, що квартирував у Якіб’юка, – вони удвох деколи розмовляли до пізньої ночі, а одного разу завітала до них тендітна жіночка, з виду – ніби ніколи не їла, тільки шумку з молока спивала й була засмагла аж брунатна, – називали її Лесею Українкою…». Дев’яностолітній Микола Потяк розповідав це все з неабиякою гордістю, він навіть книжки зберігав з тих часів, однак я ними не скористався: старий розкрив дерев’яний куферок з книгами, я уздрів там тільки Біблію, а інших не побачив, – помітивши жадібний зблиск у моїх очах, Потяк квапно замкнув свій скарб…

Хати Потяка я не знаходив, хоч пильно перебирав очима одне за одним обійстя, звісно, давно помер останній свідок «Криворівенських Афін», то, може, й обійстя зникло; й теж не виднілася мені на Заріччі хижа Параски Харюк, яка колись хвалилася переді мною, що в молодості носила молоко в збанку самому Іванові Франкові на он той камінь, де він водно сидів і щось писав; «а мені завше говорив: «Дякую, Парасочко, яка ж бо ви файна молодичка!» – Харючка скромно витирала губи крайчиком хустки й пишнилася, думаючи, можливо, в той час, що вона й далі молода, хоч було їй уже сто п’ять років…

А Любка, видно, таки віднайшла домівку вуйни Ганнусі, до якої півстоліття тому привіз зі Львова батько на «свіжий люфт» і як там їй велося, я дізнався з однієї Любчиної розповіді; тепер Любка вдивлялася в покриту замохнатілим ґонтом хату над рікою й згадувала.

* * *

Однак розповідь розповіддю, а могло бути й інакше… Хоч би так: віднайшовши хату вуйни Ганнусі, Любка напружила спогадну думку: а хто в тій хаті нині ґаздує, бо ж колишньої господині напевно вже не світі немає – ще тоді була в поважному віці, може, там живуть її внуки або й правнуки. Та я тут же перемінив свій здогад: не про це думала зараз Любка – її вигляд враз омолодився, наче скинула вона зі своїх пліч віковий тягар, ніби зсунула з обличчя маску статечної зрілості; поруч зі мною стояла дівчина-підліток, достоту така, як на ранній світлині: густе закучерявлене волосся, випростуючись у медового кольору довгі пасма, спадало по спині аж до пояса, великі очі, налиті вщерть соковитою зеленню, немов смарагд, зорили з-під відкритого чола на бинду Черемошу, обставлену гусаком рублених хат; і вже ця незнайома мені панночка із зеленими очима, обрамленими чорними крилами зрослих на переніссі брів, ступила крок уперед, ступила другий, забувши враз про мене й чому б то мала пам’ятати незнайомця – й побігла, скотилася схилом, немов той казковий колобок; я не випускав її з поля зору, а вона, віддаляючись, не маліла, її струнка, перев’язана в поясі, мов сніпок плоскіні, постать не зменшилася й тоді, коли дівчинка, скинувши босоніжки, ступила в ріку, зануривши по стегна свої довгі ноги; а на березі стояв білоголовий хлопець, який здався мені добре знайомим, адже був це той самий малий рибалка з-над Гука, який ловив на вудочку мересниці для свого котика, і спитала русява панночка:

– Ти ловиш рибу? А де твоя вудка?

– Навіщо мені та риба, – відказав хлопчина, – коли мій котик не вернувся з полювання, хтось його вкрав…

– А що тут робиш?

– Йду на гриби… Після дощів, кажуть, під Ігрецем кинулося стільки панчуків, ніби опеньки восени. Ходи зі мною…

Вони перейшли кладкою через ріку, зникли в гущавині бору, й діялося там те, чого не розповідала Любка, – чи то затаїла, чи забула, але як могла таке забути?…

Сторожко заходили в темний бір, а він усе густішав, заступав їм дорогу висохлим гілляччям, що опустилося до землі, а далі здибилися велетенські наїжачені пазурами чепірнатого коріння виворотні, а звалені бурями стовбури смерек схрестилися в неприступні заборола – й не було змоги далі йти… Грибів тут не було, м’яка чатинна повсть навіть не пахла грибковиною, й панночка подумала, що сільський хлопець обманув її, заманивши в нетрі. І що хоче з нею вчинити: покласти на вологу чатинну ковдру, а чи тільки поцілувати в повні губи, що ворушилися немов до мови або ж таки для поцілунку; панночка не злякалася й щемно ждала несподіваного, а воно не приходило; німо стояли обоє під стіною виворотня, і врешті спитала панночка в хлопця:

– Ти звідки?

– Я сусід вуйни Ганнусі, в якої ти замешкала… А ти така файна, як квітка іван-чаю, й коли виростемо, станеш моєю княгинею…

Міська дівчина не знала, що хлопець цим словом називає наречену, їй було дивно, як то можна враз перемінитися із звичайного дівчиська в княгиню, однак це слово вміщало солодку несподіванку, воно їй сподобалося, й Любка відказала:

– А ти будеш моїм князем, так?… – хвильку помовчала і врешті квапно, щоб не збитися, заговорила: – А знаєш що: вдосвіта, коли ще всі будуть спати, зайди в мою кімнату так тихо, щоб вуйна не почула, і я тобі щось цікаве скажу…

* * *

Я мовчки допомагав Любці відтворювати її згадки з ранньої юності доти, поки в мої очі не увійшов крізь пройму між хатами крутий згин Черемошу під рудою прямовисною скалою, що стрімко спадала до ріки з Ігреця, закожушеного поза верхнім краєм обриву молодими ялинками, які, спинаючись угору, виструнчувалися, ставали високими ялицями й увінчували соборну баню гори піднебесними шпилями.

Той підскельний вир Черемошу, забурунений білим шумовинням, протиснувся поміж хатами до моїх очей, і тієї миті я упіймав свою власну згадку: із-за повороту ріки вихопилася змія дараби, зв’язані вужевками