Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Напевне, й цим. Проте усвідомлюю, що над усіма переліченими категоріями мала б вивищуватися одна, універсальна, яка б їх узагальнила й підвела до одного поняття: краса мислі!
Мисль повинна бути гармонійною, схожою на мудру і вродливу жінку – чи то часто трапляється подібне поєднання? Та коли природа зненацька витворить такий величний симбіоз, хто ж тоді встоїть перед всемогутнім дивом, хто не потрапить у залежність від нього, хто, пізнавши його, не збагне нової грані життєвого смислу?
Я закінчив свій буйний, тривалий і виснажливий танок, що, немов гуцульський «аркан», загнав мене до сьомого поту, і я, знеможений, віддихуюся й продумую весь рисунок танцю від початку до кінця і найбільше сумніваюся у вдалості його початку. Чи варто було пускатися в крутіж з вимахом бойового топірця, символізуючи цим битву і кровопролиття; чи не розминувся я, танцюючи, з сутністю мистецтва – образом краси землі та її природи, завжди доцільної і мудрої, з якою я від народження злитий і тому мав би стати її речником, а не апологетом суєти земних істот, котрі ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочинати свій «аркан» з ліричних ритмів? Бо хто такий письменник: протоколіст подій, учасник битв чи передовсім естет? Котра з цих сутностей стоїть найближче до мистецтва, яке я обрав своїм фахом і безнастанно наповнював ним своє життя?
Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнішу позицію у праці й боротьбі – нас обставини заганяли до того чи іншого шанця. Інстинкт національного самозбереження примушував нас вникати передовсім у політичні проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволі часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов ті не засіяні господарем волошки й польові маки серед пшеничних ланів. І мені здається, що настала нині найвища пора вивести з марґінесу справжню красу, без якої ми залишилися нецікаві й прісні, немов маца; мусимо нарешті звільнитися від політичної заангажованості й показати світові не лише вартість нашої землі й людей, а насамперед їхню вроду – неповторну, ориґінальну, за якою розпізнавали б нас чужинці серед різномастої юрби народів – достоту як фаховий колекціонер безпомилково запримічує в піраміді розмаїтих писанок космацький дивотвір.
Зробити це тепер відносно легко. За окупації чесні письменники, які постановили не йти на компроміс з ворогом, підписували контракт з власним сумлінням, і цей ангажемент примушував їх дотримуватися заполітизованості; нинішні умови договору з самим собою набагато сприятливіші, оскільки відпала спокуса покращувати своє життя ціною колаборантства, а сповідування ідей мистецької самодостатності ніхто сьогодні вже не вважає відступництвом, втечею з поля бою – і є воно нормальним чинником творення високої штуки…
Я так багато написав про неволю України, про боротьбу нашої нації за свободу, я увібгав у підтекст своїх історичних романів люту ненависть до окупантів, а скільки їм послав проклять – та від одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара, а скільки сліз пролив над горем мого народу – і як мало присвятив уваги красі рідної землі! Я хотів би тепер, якщо залишилося в мене ще трохи часу, написати такий твір, щоб навіть ескімос, прочитавши його, мусив би палко полюбити мій край.
І хотів би теж, щоб віднині і назавше поняття батьківщина, Україна не будили більше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторної краси, яка є вінцем вільного народу. Я прагну, щоб надалі надія не межувала в нас з відчаєм приреченого, а була позитивним станом нашого духу. Така моя позиція сьогодні, мій Великий Метре.
Занурившись у глибінь власних писань, я вряди-годи втішався своїм умінням, а деколи й розчаровувався примітивністю письма, та це не примушувало мене розпачати, бо ж абсолютної рівноваги у мистецтві ще ніхто досягнути не зумів… Та чи то від перевтоми, а напевне – так, я почав спостерігати, як на марґінесі проступають іноді два слова – знайоме латинське словосполучення «nota bene». Воно мені вказувало як на недолугі місця, так і на зерна нової мислі в моїх текстах; ці слова з’являлися й зникали, а деколи надовго залишалися на полях збляклим чорнильним слідом; хтось-то ними зупиняв мене, застерігав, радив, і я в тривозі задумувався не раз над потрібністю чи непотрібністю того, що зробив. Це словосполучення набирало для мене іншого, ніж усім відомого, значення: його імператив ставав голосом моєї совісті й волі, гамівною сорочкою, і я збагнув нарешті, що то проявляється на марґінесі образ моєї другої сутності, відчуженої від мене на відстань сумління, здібності й любові.
О, то не суха канцелярська фраза вчулася мені в притишеному гуркоті грому під час грози в горах – то обізвався мій вартовий, який ревниво й пильно приглядається до всього того, що залишило моє перо на папері, то охоронець мого талану, то ласкава сестра, гаряча коханка, моторошна ерінія, ім’я якій Nota Bene; ця безтілесна істота має свій вигляд, свою мову, яка обростає, немов пушком вербові котики навесні, інтонаціями приязні, довіри, наказу, любові, докору, і я, єдиновладний володар свого твору, стаю зневоленим, скованим і повністю залежним від моєї другої іпостасі.
Nota bene! Зупинись, задумайся, запам’ятай і з’ясуй, що то за матерія, яку ти обробляєш весь свій вік, що то за зілля, яке ти невтомно жнеш і жнеш, і яким перевеслом воно повинно в’язатися в снопи: вибиваним міддю ременем політики чи вишиваною крайкою естетики?
* * *Минулого року – від весняних підсніжників аж до осінніх хризантем, від снігів і до снігів – я у своїй благословенній Наварії, відокремившись від довколишнього світу, немов анахорет, працював запоєм над останнім із п’ятнадцятитомного циклу історичним романом «Саксаул у пісках». А повсюдно буяло, кипіло, чарувало й
