Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Брат був поблажливий до мене. Вже ніби й не я старший, а він. «Не переймайся дрібницями, Миколо, є справи набагато важливіші…»

Він завжди думав тільки про важливі справи. Принаймні, так йому здавалося. Тепер не думає. Тепер ні брата, ні його справ, нічого. Але десь є Марія, Маруся, або Марсель, і я повинен втішати її в страшному горі. В мене теж горе і, мабуть, набагато більше, та я чоловік, мені самою природою судилося жити в горі й стражданнях, а Марія жінка, дружина, мати, слабка стать, ніжність, безсилля, суцільна розгубленість. Щоправда, все це — не про Марію. Роль супутниці свого високо вознесеного чоловіка вона відкинула одразу й рішуче і стала вперто вибудовувати власну орбіту, хай і не надто високу, але гордо незалежну, без перехрещень з Марковими сферами. Вчилися вони разом. Я пам’ятав їх обох ще студентами. Але жодного дня не працювали за фахом. Як писав колись Брежнєву один письменник-фантаст: «Обидва ми інженери і обидва працюємо не за фахом». У Марка вийшло якось так, що вже в інституті він опинився в комітеті комсомолу, а Марія, ставши його дружиною, вже згодом віддзеркалювала Маркове сходження на вершини, і все їхнє подальше життя значилося суцільними «комами»: рай-ком, міськ-ком, об-ком, ще вищий «ком». Відмінність у ступенях: Марко на керівних, Марія — в невизначеності й необов’язковості: шурхотіння паперами, телефонні дзеньки-бреньки, інструктивні наради, збирання матеріалів, підготовка питань, перевірка виконання, постановка завдань. Щоразу при зустрічах Марія-Марсель підкреслювала, що вона «партійний працівник», а я відсміювався від її величання і вперто твердив своє: жінці треба бути або жінкою, або партійним працівником. Інакше виходить, що в них уже й не шлюбна постіль, а засідання бюро. Тоді й бідкаються, що на Україні негаразд з демографією. Марія мовчки ненавиділа мене за це нахабне грубіянство. Це вона — не жінка? Завжди бездоганно вдягнена, щоп’ятниці з досвітку просиджує в перукарні для наведення блиску й кольору. Зачіска вибудовується, як собор, з молитвами, страхами і надіями, щоб чоловік побачив свою дружину у всій красі й сяянні. А який у Марка вихідний і які йому зачіски? Знов вигніздюється на телефонах, знов графіки, зведення, рапортування: хто виконав, хто недовиконав, хто знайшов, а хто загубив, — яке життя, такий і вихідний.

Чи й смерть така?

Мені страшно було їхати до Марії, але треба було. Взявши в Жулянах таксі, я назвав шоферові адресу. Таксист зітхнув: «Закрита вулиця. З обох боків „цегла“, а під цеглою — ангели-хранителі». — «Відкриємо, — заспокоїв я водія. — Сьогодні доведеться відкрити навіть цю запечатану вулицю». Я вже знав те, чого не знав ще водій. Але ж знала і Марія! Як поведеться перед неминучістю смерті ця жінка, яка впродовж цілих десятиліть перебувала в віддистильованім середовищі офіціальних почувань, сліпо відтручуючи від себе все щоденно-приземлене, власне — людське? Після Трохименкового дзвінка я встиг на своїй вірній «Ниві» заскочити додому, і тепер у моєму подорожньому портфелі був заповіт Марків, який він колись написав після чергової нашої крутої розмови, рушничок, вишитий ще мамою, зі словами: «Христос воскрес» і з єдиними в світі полтавськими півнями; а ще: пучечок засушених васильок, нашої української плакун-трави, яку клали колись під розп’яття в церквах, робили з неї кропила, щедро роздавали «по попам поповичам, по церквам, по церковачкам». Все це не для Марії. і ні для кого, окрім мене самого, брата мого покійного, а ще народу нашого.

Але що ж я скажу Марії, як утішу її і чим утішу?

Вона не потребувала втішань. Була тверда в своєму горі, рішуча й діловита. Мені навіть здалося, що в неї свіжа зачіска, вибудувана, як собор. Хоч день був — вівторок, а не п’ятниця, та, видно, Марія вирішила, що повинна в печалі своїй найбільшій постати перед людьми не розтріпаною, а в найвищому блиску. То колись, в каламутній давнині називали плакальниць жонами мудрими, тепер ми не плачемо й не ридаємо, ми визволились від дрібних бажань, підпорядкували своє життя вищим цілям, — і ми тверді, горді й неприступні.

Вона й зустріла мене неприступно. Всі мої співчуття, жалі, ридання впали біля порога і розбилися об поріг і об крижаний Маріїн спокій. Вона відчинила двері на мій дзвінок, стала наді мною не в пониженні найтяжчого страждання, а в гордому вивищенні, і я мимоволі позадкував, відступив, злякався. Марія була висока на зріст. Вища за Марка. Я завжди боявся високих жінок. Ніколи не знаєш, як до них підступитися. і що з ними робити, теж не знаєш. Завжди здавалося мені, що такі жінки якось ніби далекі від землі. А треба, щоб такі земні, як моя Оксана.

— Ага, це ти, — сказала Марія-Марсель, — прекрасно. Саме ти мені потрібен. Я щойно дзвонила урядовій комісії, але на цих бевзів дзвінки не діють, там потрібен живий чоловік.

Дивно було чути від цієї навіки замороженої, мов льоди Антарктиди, жінки слова про «живого чоловіка».

— Що треба зробити, Маріє? — спитав я.

— Ти знаєш, як загинув Маркерій?

— Марко.

— Ну, Марко, Марко, Марко! Які ви всі ненависні в своїй родовій упертості! Хай так. То знаєш ти, як загинув твій брат?

— Я нічого не знаю. Мені сказали, що сталося найтяжче. Егда снишел еси к смерти…

— Його вбили. Примітивно, вульгарно, кошмарно. Якийсь «Маз», «Краз», чи я там знаю? — з п’яним водієм вискочив на трасу, по якій їхала Маркерієва машина… Його принесли в жертву, вбили сліпо, безжально, безглуздо. Перебудові потрібні жертви. і його принесли в жертву. Кому скаржитися, кого звинувачувати? Я подзвонила до голови урядової комісії з проханням не терзати Маркерієвого тіла. Дати йому спокій хоча б по смерті. Не робити отих так званих розтинів, не підпускати до нього холодних рук і холодних очей.

— Вже є урядова комісія? — спитав я.

— Так. Головою — Сирота.

— Сирота?

— Він же перший заступник Маркеріїв.

— Один з трьох перших.

— Але Сирота найавторитетніший. Він має авторитет навіть у Москві.

Сирота. Авторитет. Навіть у Москві. Воістину всі ці люди вмруть, але жоден не зміниться. Цих горбатих навіть могила не виправить.

— Я приїхав, щоб тобі допомогти, — сказав я. Забув навіть про найголовніше: висловити співчуття. Хоч, здається, співчуття потребував найперше я, вже тоді вона. Та чи й потребувала? Марія з українських степів упала б мені на груди, зайшлася в риданнях, безпорадна і безборонна перед жахливою стихією смерті, але столична Марсель