Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
Розвернувся й під важкою ношею доволі легко пішов у бік Старої площі. Помітно, що чоловік був чужим у цьому місті, але добре орієнтувався в ньому. Він двічі зупинявся, ставив станок на асфальт, розгинав спину, витирав долонею піт з чола, закурював, оглядав свій робочий інструмент з усіх боків — присідав довкола нього, щось поправляв, задоволено переглядався з перехожими, наче похваляючись своїм станком-годувальником. Іноді весело пропонував:
— Мил человек, может, поточить че? Ножичек, бритву? Правим складно да ладно! После моей работы бритва сама бреет, а с острым ножичком и пацан смелеет!
Але сьогодні нікому не треба було нічого гострити, тому дивакуватий дядько знову брав станок на плече й рухався далі.
За півгодини у скверику неподалік Луб’янки чоловік вкотре зупинився, сів на лавку, дістав з кишені газету, розгорнув і взявся читати. За мить поруч усівся ставний військовий з погонами полковника, зняв кашкета, поклав поруч. У нього був сторожкий погляд і плавні, мов котячі, рухи. Зазвичай так поводяться професійні розвідники.
— Як дісталися, товаришу? — запитав офіцер.
— Без пригод, товаришу, — відповів дядько з ледь помітним смішком.
— Столиця сподобалася?
— Писав Іван Богослов: «Вавилон великий, мати блудницям і мерзотам земним»…
— Ви стали священиком?
— Ні, мабуть філософом. А Москва… Дихати тут важко, мов хтось горло стискає.
— Даремно ви так. Москва — чудове місто. Тут багато вихованих і розумних людей. Мені тут подобається жити й працювати. А народ є різний…
— Народ різний, а дух нечестивий, — перебив офіцера. — Болото затягає, і вас затягло. Гріх — липкий, а чоловік — слабкий.
— Може, й так, товаришу, може, й так… — офіцер на мить задумався. — Я й сам сумую за Батьківщиною, за Карпатами, де так круто змінилася моя доля. Дуже сумую. Тільки мені тут потрібно жити, як живуть усі — радісно й щасливо, — затнувся і вирішив перейти до справи: — Хвоста не було?
— Ходив дворами, ходив вулицями кілька годин. Чисто… Хто-хто, а я б помітив.
— Ваші вже на місці?
— Так, усе готово. А наш як?
— Сьогодні о третій, е-е-е, — поправився, — о п’ятнадцятій нуль-нуль…
— Я зустріну. Не віриться… П’ять років, як один день.
— П’ять років… — погодився полковник. — На словах для мене щось передавали?
— Ні, працюємо, як працювали. Мінімум контактів.
— Це добре. У нас зараз усі під ковпаком, — одягнув кашкета, підвівся й коротко кинув наостанку: — Удачі тобі, Василю.
Дядько промовчав і навіть не повів очима на полковника, тільки коли він зник з поля зору, пробубонів під носа: «І тобі, Миколо, удачі». Перекинув ногу на ногу й знову заглибився в читання газети. За кілька хвилин відірвався від неї, стиха пробурмотів:
— Єресь і пропаганда, — глянув на годинника, промугикав: — Прум-пурум… Пора, — звівся й знову повторив: — П’ять років, як один день…
* * *Лондон. 1946 рік, 2 вересня,
Штаб-квартира Секретної розвідувальної служби МІ-6 — зовнішньої розвідки Великобританії,
14:13 за Грінвічем
У шифрувальному відділі, здавалося, панував хаос. У залі з кількома десятками компактних бюро, за якими працювали жінки та чоловіки у військовій формі, стояв гомін, мов на лондонській біржі в день торгів; дзеленчали телефони, глухо цокотіли телетайпи, клацали друкарські машинки. Кімната була прохідною, тому люди зі стрічками повідомлень, листками рапортів і стосами доповідей сновигали між бюро взад-вперед, посилюючи враження безладу.
У кутку біля дверей із табличкою «Шеф відділу лейтенант Дж. Хадсон», за столом, що був заставлений телефонами, папками й стосами паперів, сидів сержант з мужніми рисами обличчя й шрамом через усю ліву щоку. Він верещав у телефонну трубку: «Перевірте! Сто разів перевірте цю інформацію»! Схоже, сержант був головним у цьому царстві хаосу, й тільки він розумів, що тут відбувається, куди і як тече інформація та що зробити, щоб вона знаходила вірний шлях. До всього, сержант виконував функцію ад’ютанта, вирішуючи, кого
