Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

Непоганий поет, правда? He знаю, як російською, але німецькою звучить красиво.

Вільгельм ледь стримав посмішку.

— Моді, а тобі не здається, що зараз нам слід навчатися танцювати якийсь божевільний російський танок з ведмедями під деренчання балалайки, а не танго?

— Мабуть, я чогось не розумію, — знизала плечима Моді, — адже це ми маємо нести цивілізацію тим дикунам, а не переймати їхні примітивні звичаї.

— Хто знає… — продовжував жартувати Вільгельм, — їх так багато, цих росіян. Після нашої перемоги вони тисячами будуть переїздити до Берліна, й за кілька років у нашій славній столиці з’являться російські ресторани з балалайками та п’яними козачками. А в театрах будемо слухати страждальні монологи постійно п’яного поміщика про гірку долю його кріпаків і читати товстенні книги графа Толстого… А ще — вистоювати довгі черги в каси за білетами на якогось новітнього російського Шаляпіна. І будемо заслуховуватися вечорами його басовитим ревінням про Волгу-матушку й життя бурлаків.

— Невже заради цього ми починаємо війну з тими азіатами?! Hi-ні-ні, мені така перспектива не до душі. Віллі, скажи, що це неправда, що ти жартуєш, що ми ніколи не побачимо в наших містах цю орду!

Віллі пригорнув її до себе.

— Я пожартував, кохана, пожартував! Моді, я пожартував… Яка ти ще юна й простодушна! — він вдихнув запах її волосся. — Я так боюся, щоб ця війна не зіпсувала тебе… Я так цього боюся! І мені зовсім не хочеться зустріти тебе на тій війні. Де солдатчина і смерть — там, де буду я… — й повчально додав: — А до Москви, моя люба, ще потрібно дожити. І пройти тисячі кілометрів. Тисячі кілометрів війни — через Україну, Росію…

Вона з насолодою довгим ковтком допила каву. Вільгельм знову зазирнув їй у вічі й чомусь злякався: в них стояв холодний металевий блиск. Чи то вона просто замислилася про щось своє? Він розімкнув обійми.

— Про що ти думаєш, люба?

— Про майбутнє. Війна така непередбачувана. Жінки нашої родини ніколи не воювали, я — перша, — їй ставало сумно.

— Твоє ім’я зобов’язує: «Могутня в битві».

— А мені трішки страшно перед невідомістю, перед тими тисячами кілометрів… — Її очі знову набули холодного металевого блиску, вона задумано пройшла кілька па із танго, кружляючи довкола Вільгельма. Це була калесіта — неймовірна, чарівна, коли грають м’язи ніг і сіднички ваблять вихилясами…

— Ти можеш зробити крок назад… Ще не пізно.

— Зараз я не знаю, чого я хочу… — тихо і якось розмито відповіла вона. — Знаю напевне тільки те, що не хочу втрачати тебе. Зовсім не хочу, — Мод протанцювала камінату, віддаляючись від нього, наче акробат по натягнутому над прірвою канату, й наполовину розчинилася в мороці, який відділяв тепле світло ламп від холодної темряви зали.

Мод танцювала. З темряви було чути її тихі ритмічні кроки й видно граційні помахи рук. Вони виринали на світло, немов пливли нічною річкою. Віллі зачаровано дивився на це дійство. Він збуджено спробував проковтнути грудку в горлі, але відчув, що в роті геть пересохло. Кроки Моді затихли. Руки зникли в темряві. Вона відтанцювала свій танець і тепер десь пливла в мороці незбагненної невідомості перед майбутнім. Зі свого мороку вона бачила його, такого правильного, красивого, вірного.

— Хочеш вина? — запитав Віллі.

— Дуже хочу, — долинуло з пітьми. — Хочу вина, хочу кави, хочу музики, хочу зірок… Хочу лежати й дивитися на нічне небо. І заснути в твоїх обіймах.

— Тебе, мабуть, втомили останні ночі. Нині відіспишся.

— Відісплюсь… — Її голос, наче відлуння.

— А мені ще наздоганяти полк. Давай вип’ємо.

— Вип’ємо…

Він теж пройшов у камінаті до столика, узяв штопор, щоб розкоркувати пляшку. Було чути, як Мод зробила кілька легких танцювальних па назад. Вільгельм усміхненим поглядом спробував виловити її силует у темряві й зосередився на пляшці, корок котрої не піддавався. Та враз почув знайомий звук пересмикування затвора. Озирнувся. Мод стояла на світлі в стрілецькій позі. На нього холодно дивилося дуло люгера.

— Сцяпан Іванавіч, падйом! Абакумав на сувязі. Сцяпан Іванавіч, — забубоніла Мод басовитим прокуреним голосом. — Просипайся, Іванавіч!..

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 3 вересня,