Улюбленець слави - Джойс Кері

Письменницьку долю Кері порівнювали з долею його героя-митця Галлі Джімсона, який ішов попереду свого часу і тому вийшов з моди, не встигнувши в неї увійти. В цій паралелі справді є сенс. Звичайно, Галлі Джімсон — далеко не автобіографічний образ, але автора і героя зближує те, що вони обидва не пристосовувалися до смаків і уподобань публіки, хоча й розуміли, що це — не той шлях, який веде до визнання і матеріальної забезпеченості.

Дж. Кері — гідний продовжувач традицій англійського реалістичного роману, традицій Д. Дефо, Г. Філдінга і Л. Стерна, Ч. Діккенса і У. Теккерея, Т. Гарді, Г. Джеймса і Дж. Конрада. Сам Кері підкреслював вплив на нього Конрада, а також російських письменників-реалістів XIX ст., передусім Л. Толстого і Ф. Достоєвського. Особливо багато він завдячує Толстому, цьому гігантові світової літератури. Кері по-своєму трактував творчість Толстого, полемізував з ним і водночас вчився у нього, зокрема створенню багатогранних образів-характерів, розкриттю діалектики людської душі.

Поміж прози переважної більшості англійських письменників XX ст. твори Дж. Кері вирізняються життєствердним пафосом та історичним оптимізмом. Незважаючи на нещастя і злигодні, які щедро випадають на долю героїв Кері, всі вони утверджують радість життя. Проте ця радість тривожна, вона невіддільна від життєвих страждань. За сміхом у Кері часто ховаються сльози, комедія обертається трагедією. Однак усе це не применшує радості життя, не зводить її нанівець, а, навпаки, загострює, робить майже фізично відчутною. Своєю прозою Кері утверджує життя як найвищу цінність, що дається людині, і цим він протистоїть поширеним у літературах Заходу настроям зневіри і песимізму.

Життєствердне звучання творів Дж. Кері походить від його філософських поглядів, концепції життя, що засновується на вірі в безмежні творчі сили й можливості людини. В одному з інтерв'ю письменник дав таке стисле її формулювання: «Як на мене, визначальним фактом життя є вільний розум. Для добра чи для зла, людина — це вільний творчий дух. Саме цим і твориться той примхливий світ, в якому ми живемо. Світ, безперервно оновлюваний та життєдіяльний і водночас небезпечний, повний трагедій і несправедливостей. Світ, у якому ніколи не припиняється зіткнення між новими ідеями і старими уподобаннями, між новим мистецтвом, новими винаходами й старими установами». Як бачимо, оптимізм Кері цілком вільний від ідилічності, він поєднується зі свідомістю драматичної суперечливості життя, його трагедійності.

Звідси притаманне письменникові розуміння історії як вічної, безперервної боротьби нового зі старим, «безперервної революції», що охоплює всі сфери життя і кожної миті змінює світ. Рушійна сила цієї «безперервної революції» — динамічна природа людини. Темпи розвитку людини не збігаються з темпами розвитку суспільства, і насамперед цим, за Кері, породжуються драматичні суперечності й трагічні колізії буття. Відповідно письменник визначає два основні філософсько-психологічні типи серед людей: новатора і консерватора. Новатори руйнують старе, усталене в суспільстві, науці, мистецтві та інших сферах життя, консерватори спрямовують свої зусилля на збереження стабільності, охорону усталених форм і відносин. Обидва вони визнавалися письменником фігурами трагічними, але трагічними по-різному. Та зрештою гарантом прогресу людства виступає у Кері нездоланний імпульс до творення, закладений у людині, її прагнення звільнитися від всіляких пут, що накладає на неї суспільство.

Кері називав себе політичним письменником — у широкому і досить-таки специфічному значенні, вважаючи, що основна тема його творчості — свобода людини. При цьому свободу, відповідно до своїх суспільно-політичних поглядів, він розумів не як відсутність юридичних обмежень, а як надання людині можливостей вільно творити. Діяльність того чи іншого уряду, ту чи іншу політичну систему він оцінював перш за все з такого погляду: чи надає вона людині реальну можливість виявити і розвинути свої творчі здібності з найбільшою користю для суспільства і самої себе. Тому не дивно, що Кері засуджував фашизм, колоніальну політику, ряд інших негативних явищ у суспільно-політичному житті свого часу. Разом з тим письменник вважав, що будь-яка держава, незалежно від її соціального ладу, ворожа вільній творчості людини, що конфлікт людини з суспільством закладений у самій природі їхніх стосунків. Але, якщо основною темою творчості письменника і можна назвати зіткнення вільного розуму і творчого духу людини з суспільством, то щоразу, в кожному його романі це зіткнення набуває форми конфлікту, зумовленого конкретними історичними, політичними, соціальними, психологічними, економічними та іншими причинами. А це характеризує Кері як письменника-реаліста, що йде до узагальнень від конкретики життя, його дійсних суперечностей і колізій, не підміняючи їх універсально-трагічними схемами буття.

Творчий шлях Кері — це утвердження властивого йому бачення світу й пошуки адекватної форми. На цьому шляху письменник пройшов кілька етапів. Його зріла творчість розпочинається «африканським циклом» романів, до якого входять: «Аїса врятована» (1932), «Гостя з Америки» (1933), «Африканська відьма» (1936) і «Містер Джонсон» (1939). В основі цих романів — життєвий досвід, набутий письменником, як уже зазначалося, під час служби в колоніальній адміністрації в Нігерії. Мислячі службовці, подібні до самого Кері, усвідомлюють непотрібність своєї діяльності, неможливість подолати прірву, що пролягає між ними й африканцями. Безперечна симпатія письменника до африканців, «дітей природи», які за своїм потенціалом суспільного й духовного розвитку нічим не поступаються європейцям. Особливо цікавив Кері породжуваний колоніалізмом тип африканця, який одержав європейську освіту й виховання, складності його долі. Ця тема глибоко, з тонким психологізмом розробляється в романі «Містер Джонсон», який є кращим в «африканському циклі».

На рубежі 30—40-х pp. Кері написав романи про дітей — «Чарлі — мій любий» (1940) і «Будинок дітей» (1941). Письменник вбачав у кожній дитині творця, любив спостерігати за дітьми, за тим, як проявляється в їхній уяві і вчинках притаманне їм вільне творче «я». І знову ж таки, як і в романах про дорослих, ці риси підлітків, змальованих Кері, спонукають їх до зіткнення із зашкарублими суспільними установами й моральними нормами. Ці конфлікти набувають великого драматизму, зокрема в романі «Чарлі — мій любий», де автор звинувачує суспільство за те, що воно не спроможне було зрозуміти героя-підлітка й скалічило його долю.

Суспільна філософія Кері й погляди на завдання літератури вимагали широких епічних полотен, які охоплювали б значні проміжки часу, відображали б зміну епох і поколінь, що відбувається через «безперервну революцію» — через боротьбу нового зі старим, того, що утвердилося, але приречене зникнути, і того, що невтримно пробиває собі дорогу до життя. Вдячний матеріал для таких полотен давала Кері англійська дійсність кінця XIX — першої третини XX