Улюбленець слави - Джойс Кері

— Мені дуже, дуже неприємно, тітонько. Я й сама не вірю,— може, якось обійдеться? Та й не сама ж я тут винна.

— І ти ще смієш винуватити Джіммі! Авжеж, усі винні, усі, крім тебе!

— Тітонько, я нікого не звинувачую... я лише пояснюю. Він казав, що так, з одного разу, нічого не буде... Він просто абсолютно переконаний... Нарешті, він був у такому стані...

— Ти чудово знаєш, що Джім не може з тобою побратися. Молодшим офіцерам у чотирнадцятому полку одружуватись заборонено. Чи, може, ти хочеш, щоб він подав у відставку?

Саме це нас із Джімом найдужче хвилювало, я ні за що в світі не хотіла, щоб він через мене подав у відставку,— Джім так пишався своєю службою. Він мені б цього ніколи не пробачив, а якби й пробачив, то, і це куди гірше (принаймні так мені тоді здавалося), я сама собі цього не подарувала б. І я відповіла:

— Усе, що хочете, тільки не це... До того ж...

Я хотіла сказати, що взагалі не думаю виходити за Джіма, але вчасно прикусила язика, бо це довело б тітоньку до шаленства.

— Що — до того ж?..

— Не знаю, тітонько...

— Інакше кажучи, ти, як завше, не хочеш нічого робити, волієш пливти за течією.

Я подумала, що це не зовсім так. Але я хотіла зараз лише одного — щоб вона не довела мене до розпачу. Мабуть, в подібній ситуації багато дівчат починають інакше на все дивитися, я маю на увазі — рано чи пізно доходять висновку, що, як вони вже вскочили в халепу, то нічого надто жахливого в тому нема, і, врешті решт, до всього якось можна звикнути. Я не кажу, що все це видається не таким уже й страшним,— просто не треба нічого робити, а терпляче нести свого хреста, а хто терпить, той буде спасенний. Стає навіть трохи шкода тих, хто не пережив усієї цієї драми й не знає, по чім ківш лиха.

І коли, думалося мені, деякі дівчата топляться, то, їй-богу, лише тому, що люди ніяк не хочуть дати їм спокій з їхнім горем. Але тітонька, звісно, не могла дати мені спокій, у неї не було такої змоги,— вона за мене відповідала.

6

Крім того, (я щойно починала це розуміти), тітонька по-своєму мене любила. І коли нагадати, що я з'явилась у неї чотирирічним малям, попри її бажання (батьки мої померли в Індії від холери), і то був для неї великий тягар, якого вона зовсім не заслужила (вона дуже несхвально зустріла звістку про те, що моя мати вийшла заміж за бідного клерка з торговельної фірми),— то, безумовно, вона гідна великої шани. Адже тітонька витрачала на мене не тільки багато душевних сил, а й чималі гроші. Свою спадщину, про яку так багато говорили (до речі, з батьківських грошей лишилося тільки п'ять тисяч фунтів), я одержала, коли мені минуло шістнадцять років, і тітонька не взяла з неї ані пенса. Тепер, озираючись назад, я бачу, як я її дратувала: мрійна, примхлива, мене ніколи не було там, де треба, і я завше крутилася під ногами там, де не слід. Та ще й мене нітрохи не цікавили,— і тоді, й згодом, коли я виросла,— справи нашої округи й усі ці комітети, все, що мало таку вагу для тітоньки. Я не відчувала (і це найдужче її дратувало) ані найменшої відповідальності ні перед громадою, ні перед Слептон-Леттерівським кланом (а деякі його члени брали шлюб лише з метою продовжити рід), якому завдячувала і своє суспільне становище, і згадані вище п'ять тисяч фунтів.

Щиро кажучи, я ненавиділа політику, яка вічно псувала тітоньці настрій,— то був ворог нашого спокою й затишку.

Що й казати, незважаючи на велику різницю між мною та тітонькою Леттер, я мала всі підстави бути їй більш ніж вдячною,— хоч би за те, що вона віддала мені, дитині, свою найкращу сонячну кімнату (жертва, яку навряд чи належно оціниш у такому віці) і, не шкодуючи мені ляпасів (за них я, звісно, платила їй ненавистю), навчала мене гарних манер.

Тітонька бачила мене наскрізь (під своїм «практичним» кутом зору), коли докоряла мені за те, що я ніби пливу за течією.

— Але що ж ти робитимеш далі? — прискіпливо допитувалася вона. Добре зрозумівши інтонацію, з якою вона сказала це «далі», я відповіла, що маю намір тримати все у таємниці.

— Дорогенька моя дурелю,— заперечила вона,— та ти навіть своєї талії не можеш уберегти! Вихід лише один — узяти шлюб з Німмо.

— Але, тітонько, як же я в такому стані можу вийти заміж за Німмо чи за кого іншого?

— Можеш, можеш! Він буде вдячний своїй провідній зорі, що взяв тебе, а в якому стані — то вже інша справа, і матиме рацію. Твої родинні зв'язки і п'ять тисяч фунтів — саме той шанс, яким він просто снить.

— Ні, я краще втоплюся!

— Звичайно, можна й це — тоді не зволікай; ну ж бо, доведи діло до скандалу. Я знаю, ти завжди раденька дати крутька. Ох, і всипала б я тобі!

На тітоньку напав такий шал, що сперечатися з нею годі було й думати. Тож я піднялася до себе в кімнату, лягла й одразу заснула, відчувши полегкість, бо від тітоньки вже нема з чим критися. Як і раніш, я була в тому стані самозаглибленості, коли дивишся на життя «зсередини» і переконуєшся, що діло не таке вже й кепське, яким його бачать ті, хто дивиться на це «ззовні». Я з радістю думала, що тітонька, заспокоївшись, так чи інакше залагодить мою халепу.

І справді, не минуло й