Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Вона злегка сперлась йому на руку і спустилася в човен.

Хистке суденце під вагою її тіла раптом гойднулося й зачерпнуло води, що залила доверху їй черевики, але Фрона, немовби нічого й не трапилось, спокійно сіла на кормі, підібгавши під себе ноги.

— Почекайте! — крикнув офіцер. — Так же не можна! Верніться назад, міс Велс. Я вже вам якось дістану одну з наших шлюпок.

— Перше я вас у пеклі побачу! — заперечив перевізник, відпливаючи. — Пустіть! — вигукнув він погрозливо.

Містер Терстон, що міцно вхопився за стерно, за свою лицарську поведінку був нагороджений добрячим ударом весла по пальцях. Тоді він, забувши про всі приписи ґречності, а так само й про міс Велс, вилаяв перевізника довгою промовистою лайкою.

— На мою думку, ми б могли розпрощатись чуліше, — сказала міс Велс і голосно засміялась.

— О господи, — промимрив офіцер, скидаючи шапку та чемно кланяючись. — Оце-то жінка! — І зовсім несподівано він відчув непереможне бажання завжди бачити перед собою сірі очі Фрони Велс. Він не вмів аналізувати свої почуття, не знав, звідки взялося таке бажання, але почував, що ладен був би піти за нею на край світу. Його професія здалася йому огидною, йому захотілось усе кинути й помандрувати за нею туди, в Клондайк. Але глянувши на борт пароплава, на червоне обличчя Теда Фергюсона, він схаменувся. Мрія, що на хвилину була захопила його, розвіялась…

Плюсь! Перевізникове весло, незграбно занурившись у хвилі, хлюпнуло водою Фроні на обличчя.

— Маю надію, ви на мене не гніваєтесь, міс, — виправдувався він. — Я стараюсь, як можу, але цього, видно, замало.

— Та нібито й так, — одказала вона добродушливо.

— Правду мовити, не люблю я моря, — провадив збентежений перевізник, — але мені доконче треба як-небудь чесно здобути грошенят, і мені здається, що такий спосіб найкращий. Я вже давно був би в Клондайку, коли б мені хоч крихту поталанило. Я вам скажу, як усе склалось. На половині дороги, коло Вітряного Рукава, в мене пропали всі мої речі, а я вже перетарабанив їх через перевал.

Хлюп! Плюсь!.. Фрона витерла обличчя, здригаючись від холоду, бо струмок води збігав у неї по спині.

— Ви молодець, — підбадьорював він її, — ви якраз придатні для цієї країни. Ви простуєте далі, в глиб краю?

Вона весело кивнула головою.

— А їй-бо, ви молодець… Отже, коли пропало моє причандалля, я повернувся на берег і вирішив набути все знову. Через те я й заправив таку ціну. Маю надію, що вона не дуже вас обтяжить. Запевняю вас, міс, я не гірший за інших. Я мусив викласти сотню за це старе корито, а в Штатах за нього дали б хіба десять доларів. Тут на все такі ціни. Туди далі, в Скагвею, ухналі коштують по чверть долара за штуку. Зайдеш, наприклад, до бару, замовиш собі віскі, а за віскі півдолара. Що ж тут чинити? Вип'єш віскі, кинеш на прилавок два ухналі, й квит. Ніхто не скаржиться. Ухналі там ходять за дрібні гроші.

— Ви мужній чоловік, коли після таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на ім'я? Може, ми там де зустрінемось.

— Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бішоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами поділюся останньою сорочкою, чи то, я хотів сказати, останнім шматком хліба.

— Дякую, — відказала дівчина, лагідно усміхаючись. Вона вміла шанувати все, що йшло від щирого серця.

Він перестав веслувати й знайшов під ногами у воді старого щербатого черпака.

— Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, — зауважив він. кидаючи черпака до неї. — Човен ще гірше протікає, як оце його здавило.

Фрона в думці посміхнулася, підтикалась і взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрії, немов велетенські хвилі, то підіймались, то влягали поорані глетчерами гори. Час від часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи відпочила спина, і дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врізувалася далеко в берег, і в ній об'якорилось яких двадцятеро великих пароплавів. Від берега до пароплавів і назад снували човни, баржі, каное і ще безліч різних маленьких суденець.

«Людина — невтомний трудівник, вічний борець з ворожими стихіями», — думала Фрона, пригадуючи своїх учителів, що до їхньої мудрості вона прилучилася під час лекцій та власних студій пізніми вечорами. Вона була дитина свого віку і чудово розуміла природний світ та його явища. І вона любила цей світ глибоко, ба навіть поважала його.

Деякий час чути було тільки хлюпотіння води під веслами Дела Бішопа. Раптом у нього промайнула одна думка.

— А ви не сказали мені свого ім'я, — промовив він з поблажливою ґречністю.

— Я звуся Беле, — відповіла вона, — Фрона Велс.

На обличчі в нього відбилася величезна пошана, сливе побожність.

— Ви Фрона Велс? — промовив він повагом. — То Джекоб Велс ваш батько?

— Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Він протяжисто свиснув і покинув весла.

— Ну як так, то вертайтесь на корму та підібгайте ноги, а то вони зовсім у вас промокнуть, — скомандував він. — І киньте оту виливку!

— Хіба я погано працюю черпаком? — обурилась Фрона.

— Та не те! Ви працюєте якнайкраще… Але ви… ви…

— Я зовсім не змінилася з тієї хвилини, як ви дізналися, хто я така. Веслуйте собі — то ваша робота. А я свою робитиму.

— Ні, ви таки справді молодець! — вигукнув він у захваті і знову взявся до весел. — То це Джекоб Велс ваш батько! Як це я зразу не догадався?

Коли вони причалили до піщаної обмілини, що завалена була паками різного краму й захрясла людом, Фрона затрималася потиснути руку своєму перевізникові. І хоч цей вчинок з боку жінки, що найняла його для виконання певної роботи, здався перевізникові трохи чудним, та на те вона була дочка Джекоба Велса.

— Пам'ятайте, мій останній шматок хліба то ваш, — нагадав він, не випускаючи її руки.

— І ваша остання сорочка також. Не забувайте цього!

— Одначе ви-и-и молодчага! — вирвалось у нього, коли він востаннє потиснув їй руку. — Далебі!

Коротка сукня не стримувала її вільних рухів, і Фрона з приємним подивом завважила, що замість дріботіти, як то звичайно на міських вулицях, вона ступала тепер широко й легко, ходою людини, звиклої до далеких подорожей і нестатків. Не один шукач золота, поглянувши на її щиколодки, на дужі литки в сірих гетрах, думав собі про неї те ж саме,