Студент - Володимир Кирилович Винниченко
А вони вже не питали, хто такий він.
— Голубчику наш! — плакав чийсь жіночий голос, а чоловіки шумно зітхали й дивились кудись далеко, поперед себе.
Від руїни-ж здіймались спокійно стовбики диму до ясного неба і вила недалеко собака.
— Стражники їдуть! — раптом хмуро хтось бовкнув. Всі заворушились, а чужий чоловік враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню і озирнувся. В кінці вулиці на конях, зупиняючись і мабуть щось питаючи у людей, їхало троє людей в сірих одежах і з винтовками за плечима.
— Бачте! — повернувся чоловік до всіх. — Ось приятелі ваші… Вони когось шукають тепера, ворога свого шукають. — Чоловік посміхнувся.
— Так оце вони?.. — виступив наперед дід. — Ще приїхали? Мало їм нашого лиха?!
І очі йому дивились люто й чекаюче.
Коні, фиркаючи, підбігли до самого гурту. Стражники, підбираючи поводи, пильно шукали чогось очима і не здоровкаючись мовчали.
Чужий чоловік важко дихав і дивився на них. Очі його зустрілись з очима переднього стражника і той в мент привстав на стремена і скрикнув:
— Го! Є… Тут!.. Ось!
Два інші стражники зразу повернули голови й подивились за його рукою.
— Він?
— Він, сукин син!.. Ану, марш за нами!
Чужий чоловік стояв і не рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.
Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражників, на чужого чоловіка, один на одного. Враз наперед виступив дід.
— Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стріляйте… — І дід виставив розхристані груди, жовті, як старий віск.
— Отойді, дєд, нам треба ось його… Ступай за нами.
Чужий чоловік повернувся до людей і глухо спитав:
— Оддасте мене їм?
Серед гурту заворушились. Зачулось бурмотіння, а далі крики:
— За що його забирають? Не дамо!.. Геть!
Стражники хапливо й мовчки зняли з пліч винтовки й наставили проти гурту. Трохи затихло.
— Дасте студента? Чи ні?.. Говоріть! — крикнув передній і гидко вилаявся, злісно й з полегшенням.
— Студента? Якого студента? У нас нема студентів!..
Всі умить повернулись до чужого чоловіка і стали дивитись на нього. І лиця їм зразу стали чужі, холодні, з цікавими, пильними очима. Стражники присунулись ближче.
— Ні, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю, — глянув на стражників чужий чоловік і молоде лице його покрилось тінню.
— Студент? — повернувся до нього дід і близько нахилився вперед. — Ти студент?.. А ти-ж що тут говорив? Що брехав тут?
Лице чужого чоловіка спалахнуло:
— Брехав? Я? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм не вірите? Ну, говоріть! Скажіть, кому вірите!
— Вовчі сльози! — буркнув хтось позаду.
Чоловік повернув туди голову.
— А хто хати запалив?
Очі чужому чоловікові поширились.
— Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?.. Та що ви, люди?! І ви вірите?
Він безпомічно озирнувся, з одчаєм провів поглядом по лицях; лиця хмуро, недовірливо, вороже дивились на нього.
— Та ви-ж плакали тільки що?! Ви-ж…
— Ну, довольно! — крикнув раптом передній стражник і натягнув поводи. — Ступай за нами. Ми тобі покажемо сльози.
— Гайда!.. Марш!.. Живо!
І він вдарив коня в бік.
Чоловік вмить вихопив праву руку з кишені і виставив її наперед: в руці блиснув на сонці револьвер.
Серед гурту пройшло шепотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав:
— Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!
Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:
— Та не може, не може-ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!
Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.
— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?
— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік і лице йому враз стало блідо-синім.
— Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима — водив по гурту.
— Та що ви його слухаєте! — раптом стрепенувся дід. — Жили йому вимотать… Жили йому!!!
— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!
І всі заворушились, але зараз же знов закам'яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.
— Брешу? — хриплим шепотом промовив він. — Брешу?
І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.
Люди закам'яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка; нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.
Від чоловіка підвівся й стражник.
— Помер, — з жалем хитнув він головою. — Ну, щастя його!
Серед людей пройшла похмура тиша.
— Тобі б такого щастя! — глухо кинув хтось із заду.
— Голубчику наш!.. — схлипнуло з другого боку. — Занапастили чоловіка!
Небо було