Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Мати мала вигляд розгублений та занепокоєний.

– Це неможливо, – вигукнула вона, – твій батько ніколи не піде тобі назустріч! Не прохай, я нізащо не говоритиму з ним. І не тільки тому, що ти впираєшся навіть після вашої бесіди, а й ще тому, що я цілком згодна з його поглядом на твоє життя. Я тебе не підтримую і не хочу, щоб про мене казали, що я поблагословила згубне починання, яке не до душі моєму чоловікові.

Згодом я дізнався, що вона все до слова переказала батькові.

– Наш син, – гірко зітхнув він у відповідь, – міг бути щасливим, залишившись із нами. Якщо хлопець блукатиме світом, то не тільки втратить тепло рідного гнізда, а й до того ж зазнає безліч лих і прикрощів. Я ніколи із цим не змирюся!

І все-таки я не втрачав надії та постійно відмовлявся від пропозицій зайнятися чимось істотнішим за безплідні фантазії. Я намагався довести своїм батькам неможливість будь-яких змін у собі. Та минув іще рік, перш аніж мені вдалося вирватися з домівки…

Якось один мій давній приятель, який плив до Лондона з Гулля на кораблі свого батька, умовив мене вирушити з ним. Мене спокусили поширеною заманкою всіх моряків: він запропонував доправити мене до столиці задарма. Я відразу ж погодився і, не питаючи дозволу батьків, не сповістивши їх навіть натяком, першого вересня 1651 року зійшов на борт свого першого в житті корабля. Тепер мені здається, що це був поганий вчинок: я, мов волоцюга, покинув старого батька і добру матір та зламав обов’язок сина. І дуже швидко мені довелося в цьому гірко каятися!

Щойно корабель вийшов у відкрите море, здійнявся ураганний вітер і почалася надзвичайно сильна хитавиця. Це приголомшило такого новачка в морській справі, яким був тоді я, – мені паморочилося в голові, палуба йшла з-під ніг, до горла підступала нудота. Мені здавалося, що ми от-от потонемо. Я ледве не зомлівав і так занепав духом, що готовий уже був визнати, що мене вразила кара небесна. У міру того як хвилювання на морі посилювалося, у мені зріло панічне рішення: щойно нога моя ступить на тверду землю, відразу повернуся до рідного дому і ніколи більше не зійду на корабель.

Розділ 2

Буря

Проте надвечір море вгамувалося, вітер зовсім ущух і мені стало набагато краще. З наближенням ночі погода прояснилася; злегка похитуючись, я вийшов на палубу поглянути на захід сонця: на синьому плесі моря де-не-де вже миготіли зірки, хоча чисте небо ще не потемніло. Мої добрі наміри були відразу ж забуті – я повернувся до каюти і блаженно проспав усю ніч міцним сном.

Як швидко звикаєш до моря! Наступного ранку я здивовано милувався смарагдовою водною гладінню, яка нещодавно здавалася мені зловісною. Від моєї морської хвороби не лишилось і сліду, як не лишилося й недавньої легкодухості. Мій бувалий приятель тільки підсміювався з моїх учорашніх страхів.

Я не відчував каяття, мук сумління чи страху перед майбутнім. Усі мої обітниці, що я їх дав у хвилину перших потрясінь, були забуті. За звичаєм моряків приготували пунш, і весь наступний тиждень ми з приятелем, зрідка виходячи насолодитися чудовою погодою, провели в моїй каюті, подовгу бесідуючи…

Нарешті ми підійшли до Ярмутського рейду – традиційного місця збору суден, які чекають на попутний вітер, щоб увійти в гирло Темзи. Там ми мали пройти нове випробування. Цей рейд уважався таким самим безпечним, як добра гавань: треба було тільки дочекатися припливу і за допомогою легкого вітру піднятися вгору по річці. Якірна стоянка була зручною, корабельні спорядження в доброму стані, і ми очікували лише нагоди, щоб зрушити з місця. Не передчуваючи небезпеки, усі розслабилися настільки, що проґавили посилення вітру.

На восьмий день нашого плавання, близько полудня море потемніло і здибилося. Усі поспіхом узялися до роботи: команді було наказано послабити стеньги, задраїти люки, тримати все в доброму стані й готуватися до шторму. Він налетів раптово – носова частина корабля постійно занурювалась у хвилі, черпаючи, немов ковшом, розбурхану воду; здавалося, що якір більше не тримає судно і просто ковзає по дну.

Капітан наказав кинути додатковий якір, і невдовзі нам вдалося так-сяк закріпитися. Хвилі бушували чимраз лютіше, я, безсилий, лежав у матроському кубрику, думки мої були зовсім безладні – я вважав, що всі випробування позаду і ця буря не буде сильнішою за те хвилювання на морі, що мені довелося вперше пережити. Та коли наш зазвичай бадьорий та впевнений капітан мимохідь зазирнув до мене і, не приховуючи страху, вигукнув: «Господи, змилуйся над нами, інакше всім нам кінець!» – я в паніці вибіг на палубу.

Картина, що відкрилася моїм очам, була жахливою: вода вирувала, здіймалася горою та безперестанку падала на корабель, мокра палуба ходила ходором. Усе навколо скрипіло і, здавалося, от-от трісне, мов яєчна шкаралупа. Я вчепився в першу-ліпшу міцну перекладину і тримався за неї – ще страшніше було повертатися до каюти й лишатися там самому.

Лихо спіткало не тільки нас.

Корабель, який стояв за милю від нашого, вже напівпотонув, два інші, зірвавшись із якорів, вилетіли у відкрите море – їх кидало на хвилях, неначе друзки. Інші судна, що стояли на рейді ближче до берега і зазнали менших ударів стихії, вціліли, але деякі з них зіштовхувалися бортами. Надзвичайно жорстока буря тривала, і нічого дивного не було в тому, що крізь завивання вітру і гуркіт хвиль до мене постійно доносилася лайка матросів упереміш зі словами молитов…

Наш корабель був міцним, але неабияк навантаженим і сидів низько у воді; ближче до вечора капітан вирішив зрубати фок-щоглу. Він тривалий час вагався, поки боцман не сказав йому, що, коли цього не зробити, судно неодмінно піде на дно. Щойно встигли звалити за борт передню щоглу, захиталася середня, і хитавиця корабля так посилилася, що довелося негайно зрубати й цю. Я так стомився, допомагаючи матросам, що мені вже було байдуже, вціліємо ми чи ні. Упавши на койку в своїй каюті, я миттю заснув.

Посеред ночі мене розбудив галас. «Мерщій до насосів!» – почув я і завмер, злякавшись. Двері каюти розчахнулися, один із матросів закричав, що відкрилася теча і води в трюмі вже на чотири фути, і мені нічого не залишалося, як скочити на ноги й кинутися