Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

«Єйтс не спирався тут на якесь конкретне джерело, це його власна прекрасна вигадка… Яскравий пафос тут полягає в тому, що це власна поетова розбита мрія» (Гарольд Блум, «Єйтс», 1970). ">[6]. Чекаю й я на вітер твій, де сили Любови і ненависти. Коли Зірки, мов іскри, згаснуть між імли? Чи дме вже вітер на твою команду, Далека найтаємніша трояндо?
Таємна троянда

Щодо життя, то наші слуги впораються з цим за нас.

Вільє де Ліль-Адан[7]

Гелена, подивившись у дзеркало і побачивши зморшки, які закарбувала на її зів’ялому обличчі старість, заплакала і спитала себе, навіщо ж її двічі викрадали.

Леонардо да Вінчі Розп'яття ізгоя

Звивистою дорóгою, яка вела з півдня до міста Слайґо[8], не то йшов, не то біг якийсь чоловік з ріденьким каштановим волоссям і блідим обличчям. Багато хто звав його Кумалом, сином Кормака, немало було й таких, що звали його Швидконогим Диким Конем, а був він менестрелем і мав на собі коротку строкату куртку, гостроносі черевики, а за спиною — бокату торбину. Рід же він вів од Ернаанів[9], народився на Золотому Полі, а їв і спав по чотирьох провінціях Ері[10], й осідок його був зовсім не на краю світу. Він перевів погляд від вежі абатства Білих братів та зубчастих міських мурів на ряд хрестів, які стояли просто неба на пагорбі трохи східніше від міста, стиснув кулак і погрозив ним хрестам. Знав, що вони там не простоюють марно, бо довкола них літали птахи, та й подумав, що ж на одному з них може висіти розіп’ятий, а чому б і ні, отакий самісінький волоцюга, як він, і пробурмотів:

— Повішення чи задушення шнурком, побиття камінням чи відсічення голови — все однаково зле. Але щоб птахи видзьобували тобі очі, а вовки гризли тобі ноги! Бодай би червоний вітер друїдів ще в колисці погубив того воїна з дружини Даті[11], який завіз із варварських країв дерево смерти, чи бодай би та блискавка, яка вразила Даті біля підніжжя гір, вразила і його, чи бодай би зеленоволосі та зеленозубі русалки вирили йому могилу на самому дні морському!

Поки він оце собі бубонів, дрож його охопив з ніг до голови, на лиці виступив піт, і він не знав чому, бо ж бачив на своєму віку чимало хрестів. Проминув два пагорби, увійшов до зубчастих воріт, а тоді завернув ліворуч — у браму абатства. Вона була оббита великими цвяхами; він постукав і розбудив послушника, який був там за брамкаря, та спитав, чи немає місця в будинку для гостей. І послушник набрав на лопатку торф’яного приску і повів його до великої надвірної будівлі з голими стінами та бруднющою очеретяною стріхою, а там засвітив очеретяну свічку, застромлену між двох каменюк у стіні, і висипав присок у вогнище, і дав подорожньому дві непідпалені грудки торфу та віхоть соломи, і показав йому на ковдру, що висіла на цвяху, та на полицю, де лежала хлібина і стояв глечик з водою, а також на цебер у дальньому куті. Тоді послушник його покинув і повернувся до свого закапелка при брамі. А Кумал, син Кормака, почав дмухати на присок, аби запалити дві грудки торфу та віхоть соломи, але грудки й солома не горіли, бо ж були сирі. Тоді він зняв свої гостроносі черевики й виволік із кута цебер, аби змити з ніг куряву битих доріг, але вода була така каламутна, що й дна не видно було. Він дуже зголоднів, бо цілий день нічого не їв, тож не став марнувати сили, зганяючи злість на цебрі, а взявся до житньої хлібини, і вже відкусив був шматок, але зразу виплюнув, бо хліб був черствий і пліснявий. І все ж він не дав волі гніву, бо вже багато годин нічого не пив: мав надію на вересове пиво чи вино на схилі дня, не тамував спрагу водою зі струмків, аби дістати більше насолоди від вечері. І ось він підніс до вуст глечика, але тут же віджбурнув його геть, бо вода була гірка і смердюча. Тож він кóпнув глечика ногою, аж той розбився об стіну, і зняв із цвяха ковдру, аби закутатись у неї на ніч. Але щойно її торкнувся, як вона заворушилась, мов жива, — аж кишіла блохами. Тут уже він непросто розлютився, а й кинувся до дверей гостьового будинку, але послушник, якому такі бучі були добре знані, замкнув був його ззовні, тож Кумал вилив