Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

— фомори (д.-ірл. Fomoire, або Fomoiri, від fo — під і muir — море), демонічна раса в ірландській міфології. ">[34], і ще силу-силенну всього, про що навіть сúди забули — чи тому, що сталося це дуже давно, чи тому, що не мали часу про це думати, — і все ж принцеса майже відмовляла королю, а він, однак, сподівався, бо не вірив, що за красою, так подібною до мудрости, може ховатись пересічне серце.

Жив у дуні високий золотоволосий юнак, вправний у боротьбі та об’їжджуванні коней, і одного дня король, гуляючи в саду, що ріс між захисним ровом та лісом, почув його голос із верболозів, серед яких ховалися води того рову.

— Моя квіточко, — казав голос, — я ненавиджу їх за те, що вони змушують тебе вплітати у твої прекрасні коси це тьмяне пір’я, і все — аби тільки хижий птах на троні міг спокійно спати вночі.

І тихий, мелодійний голос, що його король так любив, відповів:

— Мої коси — не такі прекрасні, як твоє волосся, і зараз, повитягувавши з нього пір’їни, я перебираю його руками — отак, отак і отак, бо воно не потьмарює мені серця жахом.

Тут король згадав багато чого, про що позабував, так і не збагнувши: підозрілі слова своїх поетів і законників, сумніви, які він відмітав, свою невідступну самотність, — і тремтячим голосом покликав закоханих. Ті вийшли з верболозів, кинулись йому в ноги і стали благати прощення, а він нахилився і висмикнув пір’я з кіс дівчини, а тоді мовчки повернувся до дуну. Там король ступив до зали зібрань і, склúкавши своїх поетів та законників, зійшов на поміст, та й заговорив гучним, дзвінким голосом:

— Законники, навіщо ви змусили мене згрішити супроти законів Ері? Віршотворці, навіщо ви змусили мене згрішити супроти таємної мудрости? Адже закони створені людьми на благо людям, а мудрість створили боги, й ніхто з людей не годен жити в її світлі, бо і це світло, і дощ, і град, і грім — усе прямує шляхом, згубним для смертних. Законники і віршотворці, живіть у згоді зі своїм єством і прикличте правити вами Еоху Бистрого на Розум[35], бо я вирушаю на пошуки свого роду.

І, зійшовши з помосту, він ступив поміж двораків, і повитягав з волосся одного, а далі другого сіре соколине пір’я, розсúпав його по встеленій очеретом долівці та й вийшов надвір, і ніхто не посмів іти вслід за ним, бо очі його горіли, мов у хижого птаха, і ніхто більше ніколи його не бачив і не чув. Одні вірили, що він знайшов собі вічне пристановище серед демонів, а другі — що відтоді він замешкав зі страхітливими темними богинями, котрі сидять ночами над лісовими затонами, споглядаючи, як у тих самотніх дзеркалах сходять і заходять сузір’я.

Серце весни

Старезний дідок, такий весь худющий, мов та пташина лапка, — от сама лише шкіра та кості, — сидів замислившись на кам’янистому бéрезі плаского, порослого ліщиною острова, що розлігся в найширшій частині Лох-Ґіллу[36]. Біля старого примостився смаглявощокий хлопець сімнадцяти років і задивився на ластівок, які черкали крилами об тихе плесо, ганяючись за мухами. Дідок був у вбранні з потертого синього оксамиту, а хлопець — у ворсистій куртці та синій шапочці, на шиї ж він мав вервечку з синіх намистинок. За спинами в них виднівся з-за дерев маленький монастир. Його давно колись підпалили блюзніри з партії королеви[37], але хлопець заново поклав стріху з очерету, аби старому було де притулитись у його останні дні. Втім до лопати в монастирському садку він не брався, й посаджені ченцями лілії та троянди так розбуяли, що їхня безладна пишнота зустрілася і змішалася з навколишніми заростями папороті, які дедалі наступали. Папороть за ліліями та трояндами була така висока, що дитина, зайшовши в неї, заховалася б з головою, навіть якби стала навшпиньки, а за папороттю росло багато ліщини та дубків.

— Господарю, — заговорив хлопець, — не до снаги вам цей довгий піст і втомливе приманювання тією вашою горобиновою паличкою після заходу сонця істот, які живуть у воді та серед ліщини й дубків. Відпочиньте трохи від усіх цих трудів, бо сьогодні рука ваша якось важче лягає на моє плече, а ноги ваші ступають не так твердо, як раніше. Кажуть, що ви — старший за орлів, а проте не прагнете спочинку, як то належить на старості.

Говорив він завзято, палко, бо ж серце його належало сьогоденним словам та думкам, а старий відповідав повільно і розважливо, бо ж серце його належало нетутешнім дням та нетутешнім діянням.

— Я розповім тобі, чому не годен спочивати, — відказав він. — Ти маєш право це знати, бо служив мені понад п’ять років вірно і навіть з любов’ю, дещо розраджуючи мою самотність, на яку завжди роковано мудрих. І тепер, коли близький кінець моїх трудів та справдження моїх надій, тобі тим паче потрібно довідатися про це.

— Господарю, не думай, що я розпитуватиму тебе. Моє діло — підтримувати вогонь і мостити очеретяну