Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

відповів на Броньчин привітальний вигук якоюсь нісенітницею, але від участі в компанії тим часом утримався, сказавши, що підійде трохи згодом. Після того він попростував до столика в піші як завжди, на своєму улюбленому місці там сидів ІІарчснський. І, як завжди, він був сам. Піркеса він вітав коротким помахом руки:

— Здоров, Шая, що це тебе так довго не було видно? Сідай! Прапорщик, дайте ще бокал і пару пива.

— Вацек! — почав Піркес зразу, тільки глянувши, чи піхто їх не слухає. — У мене до тебе надзвичайна справа.

— Слухаю, — тихо відповів Парчевський. — Що?

— Надзвичайно важлива, розумієш?

Шая ковтнув пінявого пива і нахилився через стіл:

— Півгодини тому на православному кладовищі австрійці забрали повністю весь підпільний страйковий комітет.

Вацек звів брову і тихо вилаявся:

— Сволота! Вони вже нам теж не довіряють, мабуть. Вони не попередили ні мене, ні державну варту. Ну?

— Вацек! — сказав Піркес тихо, але урочисто, голос його тремтів, бо він, здається, ще ніколи в житті так не хвилювався. — Вацек! Друг! Ти повинен допомогти. Підпільний страйкком треба звільнити…

— Прапорщик! — гукнув Парчевський. — Ще пару! — Він не дивився на Піркеса, але Піркес бачив, скоріше відчував, що очі Парчевського змружені і все лице його застигло без поруху.

— Це… буде зрада… тобто для мене, я хочу сказати… — тихо промовив Парчевський, — це військово-польовий суд і… все таке, ти розумієш…

— Так, — твердо сказав Піркес, — все таке… Очевидно, розстріл, якщо твоя участь стане відома або якщо ти не встигнеш після того, як стане відомо, втекти…

— Прізвища? — тихо сказав Парчевський.

— Що?

— Прізвища арештованих? Членів страйкому?

Піркес повільно назвав усі п'ятнадцять.

— Ще раз, — попросив Парчевський, — і повільніше.

Піркес повторив повільніше.

Парчевський сидів змружившися, немов згадуючи щось до кожного прізвища.

— Так, — нарешті відказав він. — Але залізничників тут тільки чотирнадцять. Шумейко не залізничник. І взагалі — який це Шумейко? Був торік машиніст Шумейко, але він відступив з червоними. Який же це?

— Той самий, — твердо сказав Піркес, і в грудях у нього захололо. — Він тут на підпільній роботі…

Парчевський дивився на Піркеса довго-довго, здавалось, без кінця, прозорими невидющими очима.

— Де вони? — нарешті спитав він.

— В австрійській комендатурі.

Парчевський випив бокал і забарабанив пальцями по столу. Дивився він кудись вбік, немов слухаючи квартет. Гралося:

Ах, подожди, ах, подожди минуточку. Ах, подожди, мой мальчик-пай…

Піркес сидів зелений. Довкола бряжчали виделки і дзвеніли склянки. Крізь відчинені вікна струмив аромат нічних квітів.

— Шумейка, — сказав Парчевський, — мені здається, я зможу звільнити негайно. Про інших зараз я ще нічого не скажу. Треба придумати. Не ручуся. Якби ж я був не військовим комендантом, а начальником варти! Завтра я тобі скажу. Тут, в цю ж пору, як і завжди.

— А Шумейко?

— Це ми зробимо так… Прапорщик! Накажіть, щоб вістовий подав негайно мені коня. Ну, да! Як ви не розумієте? Подзвоніть по телефону у комендатуру!.. Значить, ми зробимо так… Шумейко звільнений з залізниці ще навесні, після відходу червоних. Скільки не шукатимуть австрійці його у списках, вони не знайдуть — у них є тільки списки службовців на день страйку. Я зараз же скачу до себе у комендатуру й дзвоню Таймо. Поскільки поміж арештованих є невідома людина — бо, мабуть, Шумейко взагалі відмовиться назвати своє ім'я і навряд щоб інші його виказали, — я зразу ж затребую надіслати його до мене для встановлення особи… Далі все залежатиме від тебе і… взагалі від вас усіх…

— Ну-ну?

— Я пошлю по нього тільки одного козака, звичайно, озброєного — це вже начувайтеся… Підберу якогось сучого сина, якому, коли що, то й морду наклепати не жалко. Єсть у мене там кілька колишніх городовиків. Тільки глядіть же — пс убивать: німці візьмуть десять заложників — страйкарів! Він вестиме Шумейка від станції «алейкою», потім Центральною вулицею, потім Графською — до комендатури… Ти зрозумів?

— Так… — прошепотів Піркес. — Коли?

— Очевидно, не далі, як за годину, ну, дві…

— Коня подано, пане поручику! — відрапортував прапорщик-офіціант.

— Спасибі, прапорщик! Іду. Запишіть все це на мій рахунок. Адьє!

Прощаючись і тиснучи Піркесу руку, Парчевський ще нахилився до його вуха на мить:

— І щоб ти знав: це кафе зовсім ніяке не кафе. В артілі безробітних офіцерів на двадцять столиків кафе вісімдесят три члени. Я не був у льохах з продуктами, але думаю, що там є не тільки гвинтівки, а й кулемети. Ти мене зрозумів? Щохвилини…

— Зрозумів, — сказав Піркес. — Скачи! Я розповім про це. А завтра в цю ж пору тут?.. Бувай, Вацек! Милий! — потис Піркес Парчевському руку. — Он у тебе один з твоїх «Георгіїв» на ниточці держиться — зараз загубиш…

Хвилин з п'ятнадцять Піркес жирував ще в компанії австрійських сестер, Антоніни Полубатченко з подругою та Броиьки Кульчицького. З Полубатченко він згадував Бидлівці у шістнадцятому році, милягу Репетюка і чудія Макара. У Броньки він взяв карти з рук і показав фокус з шісткою треф, яку він знаходив де завгодно. Австрійським сестрам він пообіцяв