Знедолені - Віктор Гюго

Тим часом двоє інших переряджених із тієї самої коляски — носатий іспанець із величезними чорними вусами та молоденька худа перекупка в півмасці — теж помітили весільний поїзд, і поки їхні супутники пересварювалися з перехожими, почали між собою тиху розмову:

— Бачиш отого старого, дочко?

— Якого старого?

— У передній весільній тарадайці, з нашого боку.

— В якого рука підвішена на чорній тасьмі?

— Атож.

— Ну й що?

— Мені здається, я його знаю.

— То й знай собі.

— Ти можеш побачити молоду, якщо нахилишся?

— Ні.

— А жениха?

— У тій тарадайці нема жениха.

— Ти все-таки нахились і спробуй роздивитися молоду.

— Не можу.

— Ну, та дарма, однаково я впізнав старого з обмотаною клешнею, щоб я пропав!

— А на кий біс тобі його знати?

— Згодиться! Але як у біса він потрапив на весілля?

— Якось та потрапив.

— Звідки їде весілля?

— Хіба я знаю?

— Послухай-но.

— Що, татусю?

— Тобі слід упорати одну справу.

— Яку?

— Злізти з нашого воза й постежити за весіллям.

— Навіщо?

— Рознюхай, куди вони їдуть і що то за публіка. Поквапся, дочко, ти в мене дівка спритна.

— Я не можу покинути воза.

— Чому?

— Мене найняли.

— А, чорт!

— Сьогодні я працюю на поліцію в одежі перекупки.

— Що правда, то правда.

— Коли я злізу з воза, перший же лягавий мене хапоне. Сам знаєш.

— Та знаю.

— На сьогодні я продалася фараонам.

— Мені байдуже, кому ти продалася. Мене дратує старий.

— Чого це тебе дратують старі? Ти ж не дівчина.

— Він сидить у тарадайці молодої.

— То й хай собі сидить.

— Отже, він — батько.

— Батько, так батько.

— Послухай-но, я можу з’являтися на люди тільки в масці. А завтра масок уже не носитимуть. Доведеться заповзти у свою нору. А ти вільна.

— Ну й чого ти від мене хочеш?

— Спробуй довідатися, куди поїде весілля. Мені треба знати, де вони живуть.

— Отакої! Спробуй-но через тиждень знайти весілля, яке проїхало Парижем у вівторок на Масницю. Шукай голку в копиці сіна!

— Хай там як, а треба спробувати. Чуєш, Азельмо?

У цю мить обидві вервечки екіпажів рушили в протилежних напрямках, і маски згубили з очей карету з молодою.

2. У Жана Вальжана рука все ще в черезплічнику

В мерії й у церкві Козетта була невимовно гарна й зворушлива. Одягали її Туссен та Ніколетта.

Поверх чохла з білої тафти на Козетті була гіпюрова сукня, фата з англійського мережива, перлове намисто, вінок із помаранчевих квітів. Усе біле — і в цій білості вона сяяла, мов зоря.

Гарне Маріусове волосся було напомаджене й напахчене. Під густими кучерями де-не-де видніли білі риски — шрами від ран.

Дід, більше, ніж будь-коли, втілюючи у своїй поставі й манерах вишуканого франта часів Директорії, гордий, з піднесеною головою, вів Козетту до вінця. Він заступив Жана Вальжана, який не міг вести молоду через свою підвішену на черезплічник руку.

Жан Вальжан, у всьому чорному, йшов за ними й усміхався.

— Який чудовий сьогодні день, пане Фошлеван, — казав дід. — Я голосую за скасування прикрощів і смутку. Віднині в мене немає політичних переконань. Хай усі люди будуть багаті, хай вони втішаються життям, — ось чого я тепер хочу.

Коли по завершенні всіх церемоній, — вимовивши перед мером і перед священиком необхідні «так», розписавшись у муніципальних та церковних книгах, обмінявшись обручками й постоявши поруч навколішки під муаровим вінчальним покривом у хмарах кадильного диму, — молоді — Маріус у всьому чорному, Козетта уся в білому — пройшли між двома рядами зворушених глядачів до розчинених навстіж церковних дверей слідом за швейцаром у полковницьких еполетах, який стукав по плитах алебардою, і попрямували до карети, — навіть тоді Козетта не повірила, що все це наяву. Вона дивилась на Маріуса, дивилась на юрму, дивилась у небо; вона наче боялась пробудитися від сну. Її здивований вигляд надавав їй невимовної чарівності. На зворотному шляху вони сіли в один екіпаж, Козетта поруч із Маріусом. Жільнорман і Жан Вальжан помістилися навпроти. Тітка відступила на задній план і їхала тепер у другій кареті.

— Ну от, діти мої, — сказав дід, — тепер ви пан барон і пані баронеса з тридцятьма тисячами річного прибутку.

Нахилившись до Маріуса, Козетта ніжно прошепотіла йому на вухо своїм янгольським голоском:

— Отже, це правда? Я ношу твоє ім’я. Я — пані Ти.

Юні істоти сяяли радістю. Вони розчулено згадували про всі пережиті муки. Їм здавалося, що колишні страждання тільки підсилюють чари майбутнього блаженства, і що їхні прикрощі були служницями, які вбирали до вінця їхню осяяну радість. Вони тихо шепотіли одне одному: «Ми навідаємо наш садочок на вулиці Плюме». Складки Козеттиної сукні лежали на колінах Маріуса.

Перехожі зупинялися, щоб крізь шибку карети помилуватися помаранчевими квітами, які тремтіли на голівці Козетти.

Нарешті вони повернулися додому, на вулицю Сестер Голгофи. Поруч із Козеттою, радісний і щасливий, Маріус піднявся тими самими сходами, по яких його несли умирущим. Усюди були квіти. Будинок пахтів не менше, ніж церква; після ладану — аромат троянд.

На весілля було запрошено багато друзів родини Жільнорманів; усі оточили Козетту, кожен прагнув першим назвати її пані баронесою.

Ніколи ще Козетта не була така ніжна з Жаном Вальжаном. Щасливий бажає щастя усім на світі.

Весільний стіл накрили в їдальні, яка сяяла безліччю вогнів. Угорі висіла венеціанська люстра зі срібними підвісками та різнобарвними пташками — синіми, фіолетовими, червоними, зеленими, — що сиділи посеред свічок; навколо люстри — жирандолі; на стінах — скляні бра на три й п’ять свічок; кришталь, кольорове скло, порцеляна, фаянс, глазур, срібло, золото — усе це мерехтіло й тішило зір. Проміжки між канделябрами були заповнені квітами.

Три скрипки і флейта грали в передпокої квартети Гайдна.

Жан Вальжан сидів у вітальні, майже схований за стулкою розчинених дверей. За кілька хвилин до того, як сідати за стіл, Козетта підбігла до нього. Розгладивши обома руками вінчальну сукню, вона зробила реверанс і запитала з пустотливою ніжністю:

— Тату, ви задоволені?

— Так, — відповів Жан Вальжан, — я задоволений.

— Тоді усміхніться.

Жан Вальжан усміхнувся.

Через кілька секунд Баск оголосив, що обід подано.

Слідом за Жільнорманом, який вів під руку Козетту, гості рушили до їдальні й посідали до столу.

По праву й ліву руч від молодої стояли два великі крісла: одне для Жільнормана, друге — для Жана Вальжана. Старий Жільнорман сів. Друге крісло залишилося порожнє.

Всі шукали очима «пана Фошлевана».

Його ніде не було.

— Ти не знаєш, де пан Фошлеван? — запитав Жільнорман у Баска.

— Знаю, — відповів слуга. — Пан Фошлеван попросив мене переказати вашій