Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Дім покійного греко-католицького священика залишився порожній, і кожен, можна сказати, взяв собі щось на спогад про панотця.

Один селянин-поляк відніс собі додому навіть старе фортепіано. Верхню кришку він використав для ремонту дверцят поросячого хлівця. Частину меблів, як це тоді було звично, солдати порубали. І тільки якось випадково залишилась у кухні велика піч з знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римсько-католицьких колег, любив смачно поїсти і помилуватися безліччю горщиків і сковорідок на плиті та в духовці.

Для всіх частин, які проходили через село, стало традицією варити їжу офіцерам саме в цій кухні, а велика кімната нагорі правила за офіцерський клуб. Столи й стільці позбирали у селі.

Саме сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю: у складку купили порося, і кухар Юрайда влаштував для офіцерів «свинячий бенкет». Кухаря оточували різні підлабузники з числа денщиків. Серед усіх інших особливо визначався фельдфебель-рахівник. Він давав Юрайді поради, як розрубати свинячу голову, щоб і для нього залишився шматок рила. Найбільше за всіх витріщав очі ненажера Балоун.

Мабуть, так пожадливо і хтиво дивляться людоїди, коли з підсмажуваного на рожні місіонера стікає сало, поширюючи приємний запах шкварок. Балоун почував себе, як той молочарський пес, запряжений у візок, коли повз нього ковбасний підмайстер несе на голові кошик із свіжими ковбасками. Ланцюг ковбасок звисає з кошика на спину, так що тільки підстрибни — і схопиш, якби не це гидке реміняччя на упряжці та оцей ненависний намордник.

А ліверний фарш, величезний ембріон ліверної ковбаси, звалений купою на стіл у своїй першій стадії народження, так принадно пах перцем, салом і печінкою.

Юрайда з закасаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурщика для картини, як бог з хаосу створює землю.

Балоун не втримався й захлипав. Хлипання ці помалу переходили в плач.

— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.

— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був при тому, коли робили ковбасу, і ніколи, навіть найкращому сусідові, не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними та кров’яними ковбасами і вареним ошийком, що вдома навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір’ю, немов ту корову, яку роздуло на пасовиську від конюшини. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв’язують, бо я вже цих мук не переживу.

Балоун підвівся з ослона, хитаючись, мов п’яний, підійшов до столу і простяг свою лапу до купи фаршу.

Почався запеклий бій. Усім присутнім насилу пощастило перешкодити Балоунові накинутись на фарш. Коли його випихали з кухні, він у розпачі встромив руку до горщика з намоченими в ньому кишками для ліверних ковбас, і тут уже ніхто не встиг цьому запобігти.

Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув навздогін Балоунові цілу в’язку трісок і щодуху ревнув:

— Нажерися шпильок, тварюко!

Тим часом нагорі вже зібралися всі офіцери батальйону і, урочисто чекаючи на те, що народжувалося внизу в кухні, пили, не маючи нічого кращого, просту житню горілку, підфарбовану цибульним відваром у жовтий колір. Єврей-крамар запевняв, що це найкращий і найсправжнісінький французький коньяк, який він успадкував від свого батька, а той ще від свого діда.

— Ти, шахраю, — урвав його капітан Сагнер. — Спробуй-но ще сказати, ніби твій прадід купив його у французів, коли вони тікали з-під Москви, і я накажу тебе посадити. Сидітимеш, аж поки наймолодший з твоєї родини стане найстаршим.

Вони після кожного ковтка проклинали заповзятливого єврея, а Швейк уже сидів у канцелярії батальйону, де не було нікого, окрім однорічника Марека. Він як батальйонний історик використав затримку батальйону біля Золтанця, щоб описати про запас деякі переможні битви, які, певно, відбудуться в майбутньому. Поки що він готував начерки й до Швейкового приходу вже написав: «Якщо перед нашим духовним зором стануть усі герої, учасники боїв біля села N, де на боці нашого батальйону боровся один батальйон n-ського полку і другий батальйон n-ського полку, ми побачимо, що наш n-ський батальйон виявив найвизначніші стратегічні здібності і, безперечно, сприяв перемозі n-ської дивізії, яка мала на меті остаточно закріпити наші позиції на n-ському відтинку».

— Ось бачиш, — звернувся Швейк до однорічника, — я вже знову тут.

— Дозволь тебе обнюхати, — сказав, приємно зворушений, однорічник Марек. — Гм, справді смердиш тюрмою.

— Як звичайно, — сказав Швейк, — це було всього тільки маленьке непорозуміння. А що ти робиш?

— Як бачиш, — відповів Марек. — Відображаю на папері геройські вчинки рятівників Австрії. Але щось не клеїться. Виходять самі лише «N». Звертаю твою увагу на те, що ця літера здобула надзвичайне значення і в теперішний час, і на майбутнє. Крім уже відомого таланту, капітан Сагнер відкрив у мене ще надзвичайні математичні здібності. Мушу контролювати рахунки батальйону й на сьогодні дійшов такого вискову, що батальйон до краю пасивний і чекає тільки на те, щоб досягти якоїсь фінансової угоди зі своїми російськими кредиторами, бо найбільше крадуть після поразки й після перемоги. Зрештою, це не має значення. Коли б нас навіть ущент розтрощили, ось тут документи про нашу перемогу, бо мені як батальйонному історикові зробили честь, дозволивши написати: «Батальйон знову кинувся на ворога, який уже збирався святкувати перемогу. Вилазки наших солдатів і багнетна атака були справою однієї хвилини. Ворог у розпачі тікає. Біжить до власних траншей, ми його колемо без милосердя, і він безладно покидає свої окопи, залишаючи в наших руках поранених і непоранених полонених. Це — один з найвизначніших моментів». Той, хто залишиться живий, польовою поштою надішле додому листа: «Дістали, дорога жінко, по заду. Я здоровий. Чи ти вже відлучила нашого крикуна? Дуже прошу, не вчи його говорити до чужих людей «тато». Це було б мені боляче». Цензура, очевидно, викреслить у листі «дістали по заду», бо незрозуміло, хто саме дістав. І можна було б це неясне речення тлумачити по-різному.

— Головне — ясно висловлюватися, — докинув Швейк. — Коли в тисяча дев’ятсот дванадцятому році до храму святого Ігнація в Празі приїхали місіонери, був між ними й один проповідник. Він говорив з амвона, що, мабуть, ні з ким на небі не зустрінеться. На цій вечірній проповіді був присутній і бляхар Кулішек. Після відправи він говорив у шинку, що той місіонер, мабуть, багато дечого накоїв, коли вже в костьолі на прилюдній сповіді заявив, начебто він ні з ким не побачиться на небі: так навіщо ж, каже Кулішек, таких людей