Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Дивно було матері чути це. Та й Марії також.

— А мені самій, коли читала твої статті, здавалося — свіжий вітер вривається в моє життя і всі думки переполошує, хоч інколи хотілося закричати: «Митю! Що ти! Я не згодна!»

— Миті запропонували видати повне зібрання творів, — з гордістю сказала мати й трохи з остраху, щоб Марія не почала теоретичних сперечань, з чим вона не згодна. — Хіба хто мав таку честь у двадцять шість років!

— Мені вже двадцять сім, і прошу ставитись до мене з повагою, — засміявся Митя.

— Та зараз щось застопорилося з виданням, — стурбовано вела далі Варвара Дмитрівна. — Знову цензура присікується. Нам треба повертатися додому, ми ж тут ще й з Вірочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у Петербурзі, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого.

— Таку бідну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, — комічно закивав головою Митя.

Марії хотілося сказати: не бідну, не безпорадну (то я зараз бідна і безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя і зараз ще не пристосовану до звичайних умов, взаємин, до побутового клопоту. Марія це все одразу зрозуміла.

— Maman, — сказала вона, звернувшись так, як у дитячі роки всі, і рідні діти, і приймачки-племінниці, і далекі родичі називали Варвару Дмитрівну, завжди розважливу і справедливу до всіх «maman». — Я ж тільки їду за Богдасем, а потім на деякий час, не знаю ще на скільки, але ж лишуся в Петербурзі. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радістю. — Вона поляскала його по плечу. — І ми ж не тільки родичі по крові, ми ж і по роботі родич-і, журнали нас обох поять і годують.

— Що ж, я, як добрий ремісник, горджуся своїм ремеслом, так само, як за кордоном, кажуть, — та ти це, певне, бачила на власні очі, — кожен швець, кожен пекар чи кравець пишається своєю майстерністю.

—— Ще й як! Ти б подивився на когось із них! Добрий майстер тримає себе як король! І таки вміє визискувати своїх підмайстрів та учнів.

— Як наш Благосвєтлов у журналі, — підморгнув матері Митя. — А під твоїм доглядом я радий бути, навіть коли він буде суворішим, ніж у равеліні! — звернувся він до Маші.

— Ну, що ти! Я дам тобі повну волю, крім часу сніданків, обідів та вечері, — усміхнулась Марія.

Для Варвари Дмитрівни це був вихід. Прощаючись з Марією, цілуючи її, вона сказала:

— Тепер я буду спокійнішою. Повертайся швидше. Митя тобі також у всьому допоможе, все ж таки чоловічі руки. А ти бережи його.

Митя пішов її проводжати. Вони розмовляли, як близькі родичі, товариші.

— Справді, Машенько, ти мені давай різні доручення, я з такою охотою виконаю все, поки ти приїдеш. Я відчув — ми будемо друзями, справжніми великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче.

І він раптом додав таким тоном, що Марія зрозуміла — він усе знає, перед ним нема чого критися:

— Я все зроблю, щоб тобі було легше... Напиши мені обов'язково, — і притиснув її руку до себе міцніше, наче хотів, щоб відчула — вона може на нього спертися.

...А мимоволі він думав усю дорогу — поцілує вона його на прощання? Вона поцілувала. По-сестринському.

— Дякую тобі, Митенько. Коли б ти знав, як мені важко. Тільки йому так сказала. Навіть з Етцелем мовчала.

— Я знаю! — тихо сказав Митя.

Але хіба він міг знати всю безодню її болю?

* * *

Який несприятливий час для повернення на батьківщину! Та хіба вона його обирала?

А втім, хіба легше було на Русі великій і рік тому, і два, і три? І коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом, що діялося тут за ті роки, що вона жила за кордоном, — хіба можна було б сказати: от краще вона б повернулася тоді, Отоді було не так важко.

Правда, перший час після реформи немов забуяли свіжі вітри, прокинулись нові сили, нова молодь росла по всіх усюдах, тяглася до знання, до праці, до боротьби за права і людське життя знедолених.

Палкі шістдесяті роки! Вони увійшли в історію російського народу бадьорим весняним світанком, славними іменами... Але ж, але ж... Як швидко зрозуміли всі, крім тих, хто не хотів розуміти, що разом з невеличкими подачками, які давала ліва рука уряду, права затискувала ще жорстокіше і невблаганно виривала з когорти одчайдушних бійців то одного по одному, а то й цілими купами. Кожен рік позначався вразливою білою.

1861 рік. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально — від хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневіряння довели його до могили у сорок сім років? Усім це було зрозуміло. А восени того ж року — смерть Добролюбова.

Увесь цей рік по всій імперії — селянські заколоти. Студентські хвилювання по всіх університетських містах.