Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко
Їй страшно було самій, і їй страшно було бути з людьми. Раптом там, у Петербурзі, їй спало на думку, що годилося б відвідати Варвару Дмитрівну й Митю Писарєвих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортеці, він пережив такі страшні роки! А улюблена її тітка — що вона перенесла за цей час! До них можна зайти. До них треба зайти.
Двері відчинив Митя, і обоє зупинилися. Вони не бачилися з від'їзду Марії у 1859 році. Сім років! І яких років! Вік за них прожито і в неї, і в нього!
Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на неї, молоду 'ще жінку, таку несхожу на всіх знайомих і родичок, на всіх петербурзьких і провінційних дам.
Марія завжди одягалася зі смаком, але тепер можна було додати — з паризьким смаком, тільки зараз, коли б він розумівся на цьому, — якось недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, і в дзеркало не поглянула — байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна косинка, накинута на плечі, відтіняла русяве хвилясте волосся, недбало заколоте на потилиці. Він пам'ятав її довгі коси, спущені долу або вінком, як короною, на голові. Зараз — звичайнісінька зачіска, немов також — розчесала, заколола будь-як і ані волосинки не поправила. Та однаково — ні на кого не була вона схожа, не була звичайна!
Очі глянули йому в живі очі й нагадали давню милу і добру кузину М.чніу, Марі. Та зараз очі її були зовсім іншими, наче вони вже набачились невблаганної дійсності, і не було вже в них тої сповненої життєлюбства цікавості до всього, стремління одразу багато побачити й зрозуміти, а коло повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гіркі
452-453!!!!
розсталися друзями, з величезною взаємною повагою — старий наш Пирогов і старий Гарібальді.
— Марі, — перебив Митя, — я писав у статті про роман Чер нишевського «Что делать?», що для таких людей, як Оуен, як Гарібальді, старості, давнини не існує — такі люди будуть новими для всіх віків і народів!
Варвара Дмитрівна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для неї, значить, і про причину арешту Миті, тепер раділа — як він захопився розмовою з Марі! Бідна Марі. Не вона, maman, їй суддя! Мати їй вдячна, що та розрадила Митеньку.
Митя з захопленням дивився на свою троюрідну сестру. Саме така жінка — самостійна, розумна — була його ідеалом, про таку він мріяв, коли писав про свого Базарова, такої жадали Базаров і він. Вони обидва помилилися — той із своєю великопанською холодною Одинцовою, а він — із своєю любов'ю до кузини Раїси Кореневої, тепер Гарднер. Яке порівняння! Ця талановита самостійна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, і та пігаліца, звичайнісінька панночка — Раїса! Як це він міг колись казати, що її, Раїси, сентиментальні, солоденькі, як дешевеньке куповане печиво, що зараз мати подала до столу, романи можуть затьмарити живі соковиті твори другої «сімейної знаменитості»?
Це була справжня «емансипована людина». Не лише жінка, а людина!
А жінка... Усе в цій жінці чарувало його, і мимоволі почуття заздрості й ревнощів ворушилися в грудях. Ця жінка пристрасно кохала якогось юнака, задля нього покинула чоловіка, не звертала уваги на поговір, на непевне становище, весь час сама працювала.
Який він був щасливий — той юнак! Стільки років із нею!.. А от тепер поховала його... Бідна! Поруч із почуттям заздрості росло ще й співчуття, бажання чимось допомогти, їй, певне, так тяжко зараз! Адже вона і сестра його, рідна Маша, мила Марі, яку він завжди так нетерпляче чекав у дитинстві!
Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцілувала його, і відчуття її губ не зникало. Хотілося дивитися у ці сумні очі, які лише при згадці про Лондон та Італію трохи пожвавішали, хотілося тримати ці маленькі руки в своїх, і щоб ці губи ще поцілували його, — може, й не по-сестринському!
Марія дивилась на нього уважно й ласкаво.
— Я все говорю, а я б тебе хотіла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти можеш, звичайно, розповів про себе.
— Звичайно, я тобі все можу розповісти, абсолютно все, — з такою готовністю вирвалося у Миті, що у матері мимоволі заворушилося почуття ревнощів.
— Але хай потім, — сказав Митя, наче сам зупинив себе. — Знаєш, правду кажучи, я ще не отямився як слід після чотирирічного самотнього перебування в равеліні, після тієї тиші, мовчання. Життя зовсім перевернулося, і я ще ніяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не помічаєте. Я ще ніяк не знайду себе.
Марія здивовано глянула на нього.
— Ти не знайдеш себе? А хіба ти коли губив себе? Знаєш, Герцен казав, та й писав, що Петропавловська фортеця — великий вселенський собор. Чернишевський написав там «Что делать?», а ти... Боже мій, господи! Та я схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останні роки там писав, виявляло людину, яка знайшла себе, знає, про що хоче і мусить сказати собі та іншим.
— Так, я знаю, що сказати. Але зрозумій, може, це смішно, я просто ніяк не можу
