Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Герцогиня зареготала, мов божевільна.

— Величносте, ви ж неспроможні задовольнити жодної жінки. Франція ніколи не належала вам і пані Ліга теж, а я й поготів.

Вигукуючи ті слова, вона махала ножицями в нього перед носом. І зненацька він вихопив їх у неї, а ще за мить уже держав у пальцях локон, зістрижений з її гарної, буйноволосої голови. Герцогиня перелякано вмовкла, а король сказав:

— Пані, цей кучерик я залишу собі на згадку про ваші відвідини.

— Звідки це у вас узялося стільки відваги? — спитала герцогиня, що вже почала приходити до тями й виразно розгледіла короля. Бо досі вона, хоч і стояла віч-у-віч з ним, бачила того як в імлі, мов сонну примару. — Що це на вас набігло?

Король не відповів їй. Він знизав плечима і вже хотів був іти до свого покою. Та що всі двері стояли навстіж, він побачив, як у найдальші вбіг герцог Гіз. Король похолов, одначе не кинувся навтікача, а тупнув ногою і якомога владнішим голосом покликав варту. З усіх боків назбігалося людей; показався нарешті й маршал Жуайоз. Але Гіз, що підійшов тим часом, засапаний, почав запевняти короля в своїй відданості. Він твердив, ніби наказав своїм солдатам нещадно розганяти народ, і взагалі корчив з себе ревного слугу. Та король перебив його:

— А чого це Сеною підвозять стільки бочок? Може, підпоювати народ, щоб він щодня веселився так, як сьогодні? А з порожніх бочок потім можна буде спорудити барикади!

Валуа говорив погрозливо, це був зовсім не той слабодух, яким його знали всі. Певна річ, бочки справді могли придатися для спорудження барикад, і Гіз це знав краще за будь-кого, але тепер, при погляді на короля, таке діло здалося йому вкрай невчасним. Звичайно, герцог володів собою краще, ніж його сестра, й був розумніший за кардинала Лотарінгського, який у ролі «князя церкви» претендував на право постригти короля в ченці. На сестру, яка, зачувши про бочки, знов почала вимахувати ножицями, герцог суворо нагримав. А втім, цей грізний жест, що його вона повторювала надто часто, вже робився смішний — особливо в порівнянні з поведінкою короля, просто-таки величною.

— Пані! — закричав герцог. — Ваша щира відданість святій церкві засліплює вас. Ми всі — слуги короля, що незабаром піде війною на єретиків. Податки на військо він уже збирає, а це головне. Нам-бо загрожує вторгнення німців у Францію — гугеноти знов їх накликали. — Тоді, обернувшись до короля, додав: — Ваша величносте! Я віддаю на службу вам свій меч і ручуся, що всі ваші вороги загинуть.

Ці останні слова він проказав ще раз, особливо наголосивши на слові «всі»:

— Всі ваші вороги, величносте! — Так Гіз примушував Валуа нарешті почути, за чию саме загибель він ручиться. — І король Наваррський! — сказав він навпростець, пильно стежачи за виразом ненависного обличчя. Та король тільки насупив брови й стиснув губи. І Гіз усе зрозумів. Він попрощався, взяв сестру за руку й вийшов з нею.

— Не корч із себе фурії! — злісно просичав він їй у потилицю.

Анрі Валуа, мов у сні, дивився вслід їм. «Анрі Гізе, який я був колись заворожений тобою! Мені вже уявлялося, що я твій бранець і ти входиш до мене з нагаєм. То було якесь хворобливе наслання, мушу визнати, але я його вже відігнав далеко. Стережись мене, Анрі Гізе! Бо тепер я маю друга. — Дивлячись у спину ворогові, він зачудовано думав про друга — майже так, як жінка думає про коханого. — Ну, Наварро, чи вистачило у мене сьогодні твердості? Чи був я твердий, як ти?»

А перед очима в нього ще віддалялась ворогова спина. І враз у нещадному королі взяла гору його власна натура — бо ж досі він, скільки ставало сили, наслідував натуру свого нового друга.

— Жуайозе! — прохарчав він. — Визволи мене від отого он!

На ті слова молодий маршал поблід і мовчки відвернувся до стіни. Досі король ще не мав доказів фаворитової зради; і ось тепер вона відкрилась — напівзрада, огидніша, ніж зрада до кінця. Король вийшов геть, а добувшись до свого покою, впав у знемозі, бо його знесилила ця навала почуттів: вони були занадто бурхливі, як на його вдачу, і звідав він їх за один вечір більше, ніж можна.

Коли стало відомо, що тиран захворів, городяни почали казати, що він уже не встане, і на вулицях танцювали з радості. Тепер скоро кінець кометам, чумі й усім іншим лихам, у яких буває винен поганий державець, а насамперед — кінець податкам. Простий народ і шановні городяни мусили вивертати кишені, щоб священна Ліга дістала змогу раз і назавжди впоратися з гугенотами. А невдоволення народу, викликане воєнними видатками, вона спрямовувала на Валуа. Бідолаха оборонявся, як міг. Насамперед він ще раз почав переговори з Наваррою, щоб той перейшов у католицтво, — тоді вони вдвох дали б раду цій фурії Лізі. До речі, тоді й Наварра втратив би трохи на силі, і король нарешті став би єдиним володарем свого королівства.

Валуа справді не міг зрозуміти, чому його друг так уперто відмовляється зробити йому таку невеличку приємність — перемінити віру. Він так палко жадав цього, що не помічав, чого воно коштуватиме другові: поваги до себе й довіри його відданих прибічників. Тому, хто зрадив одних, не вірили б і другі, до яких він перекинувся, і не сприяли б йому; та й сам Валуа дуже скоро почав би ставитись до нього з погордою. Вже й тепер він пропонував Наваррі за перехід у католицтво головним чином гроші. Правда, в цьому не було нічого незвичайного, бо й переконання мають свою ціну; зате не продається чеснота, оселя якої — знання. А якраз вона мала перевагу в неракській раді.

— Зміцнімо свою силу, тоді король нас поважатиме, А як поважатиме, то й покличе. І в спілці з ним ми скрутимо в'язи нашим ворогам.

— Згоден! — вигукнув Анрі.

За останнім разом Валуа послав до нього свого другого фаворита — Епернона,