Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Навіть якби я все ж таки вирішила позбутись Агатангела й чекала з цим до приходу Теобальда, сумніваюся, що Амур зміг би опуститися аж до того, щоб їсти в чужому домі нестерильного щура невідомого походження. Наскільки мені відомо, він відмовлявся їсти навіть сире м’ясо з базару й вимагав харчування виключно сухим кормом та імпортними консервами для тварин, віддаючи помітну перевагу товарам німецького виробництва.
Коли я пояснила Теобальдові, що передумала вбивати щура, він не здивувався, сказавши, що багато його знайомих зробили б на моєму місці те саме. Теобальд прийшов рівно о 19.35, якимось незбагненним для мене чином він примудрився зорієнтуватися у графіку руху автобусів у Тигирині й ніколи не витрачав часу на стояння на зупинках. Не знаю, як саме йому це вдавалося, мої спроби сідати на автобус в один і той самий час іще ніколи не завершувались успішно. Хтось один із нас, або я, або автобус, завжди виявляв непунктуальність. О 20.40 на телеканалі «1+1» мав би початися фільм «Війна в Центральному парку» з Томмі Лі Джонсом. Я завжди з особливим відчуттям чекала цієї пори дня, якщо бувала вдома, бо телеканал «1+1» часто демонстрував у прайм-таймі зовсім не ті фільми, які обіцяв у присланій нам у газету телепрограмі, і тоді десятки читачів дзвонили в редакцію і критикували мою роботу. Я цього не любила, ще більше цього не любив пан Незабудко, тому я намагалася бути готовою до неприємностей і щовечора стежила за телепрограмою.
Зараз, ледь привітавшись із Теобальдом, я теж швидко кинулася до телевізора, щоб перевірити точність телепрограми. На екрані замість Томі Лі Джонса був Пол Ньюман. Я похолола і безсило опустилася на стілець. Перед моїми очима пропливла розгнівана секретарка, яка кидає трубку після чергового спілкування з обуреним читачем, а потім обличчя пана Незабудка і його сакраментальне: «На хуй ваші виправдання, панно Гориславо, будем штрафувать». Потім у ланцюжку неприємних асоціацій з’явилась і та, що не платили вже понад три місяці… У момент, коли я вже переключилася на думки про те, в кого б іще позичити грошей, до залишеного мною на журнальному столику пульта підскочив Агатангел і спритно перестрибнув із кнопки на кнопку. На екрані з’явився Томмі Лі Джонс. Виявляється, я помилилася каналом. Я зітхнула з полегшенням і вдячно подивилася на щурика. Завтра ж куплю йому подвійну порцію крабових паличок його улюбленого сорту. Здається, з усього, щоправда не надто різноманітного, асортименту продуктів, які потрапляють до мого холодильника, він любить їх найбільше.
Галицький патріотизм, галицький сепаратизм, або За ким журяться галичанкиНіщо не дратує Сиґізмунда Жоржевича Фіалка більше за власне ім’я і по батькові. Навіть власне прізвище. Останнє теж піддратовує, але не настільки. Через це (хоч і не тільки через це) Сиґізмунд Жоржевич уже понад двадцять років не спілкується із власним батьком. Відтоді, як померла пані Христина, мати пана Фіалка, галичанка з дзяда-прадзяда. Поки жила мати, спілкування з батьком було не уникнути, але відразу після похорону Сиґізмунд Жоржевич назавжди посварився із Жоржем Сиґізмундовичем (пана Фіалка назвали на честь діда-одесита) і відтоді намагається фігурувати тільки під своїм прізвищем.
Те, що пан Фіалко так ненавидить власне ім’я та по батькові, має, окрім суто естетичних, і цілком практичні підстави. Патріотизм заступника нашого головного редактора давно переріс межі явища, званого «національним», і розширився (чи звузився?) до значно радикальніших позицій. Пан Фіалко зовсім цього не соромиться, а навпаки, вважає помилковим негативне ставлення до націоналізму, часто характерне для середовища інтелігенції. «Україні потрібен свій Мілошевич», — любить він заявляти, щоправда, наразі лише за чаркою, і мотивує таку потребу необхідністю «позбутися жидів, а потім москалів». Свої переконання пан Фіалко підтверджує активним членством в усіх ультранаціоналістичних організаціях нашого міста та полум’яними виступами на відповідних мітингах. Своє ім’я і по батькові він старанно приховує, адже невідомо, як найбільш радикальні з однодумців можуть поставитися до походження свого лідера.
Власне, тим, що пан Фіалко не носить батькового прізвища, він завдячує бабці по материній лінії, галичанці «з дзяда-прадзяда», яка не допустила до того, щоб її єдиний онук носив прізвище Стукачов. Сиґізмунд Жоржевич дуже вдячний бабці за наполегливість. Тим більше що добитися цього було нелегко, а перемога в конфлікті назавжди посварила її із зятем.
Пан Фіалко не раз думав про те, щоб змінити ім’я і по батькові, але раніше якось не зібрався, а тепер це було надто ризиковано. Адже якщо така відома у місті людина, як пан Фіалко, вирішить раптом міняти паспортні дані, це обов’язково зацікавить пресу, і ця інформація стане відомою тим, кого це зовсім не стосується.
Поза своїми радикальними переконаннями, Сиґізмунд Жоржевич — дуже спокійна людина, захоплюється філателією, оздоровлюючим бігом підтюпцем та вирощуванням традесканцій. Його колекція квітів уже налічує всі 60 видів цих рослин, відомі сучасній ботаніці, і тепер пан Фіалко схрещує традесканції з іншими квітами з метою виведення нових сортів. Йому вже вдалося створити гібрид традесканції з калиною, стебло якого в’юнке, листя вкрите пушком, плоди — яскраво-червоні, формою нагадують тризуб і мають чимало лікувальних властивостей. Рослину пан Фіалко назвав «Зажурилась галичанка», виходячи з глибокої фольклорної символіки калинового дерева. Зараз наш заступник головного редактора працює над схрещенням своїх улюблених квітів із орхідеєю і планує назвати цю рослину «Українська еліта», але наразі надто висока вимогливість орхідеї до кліматичних умов не дає здійснити задумане.
Вазонки з колекції пана Фіалка давно не поміщаються у нього вдома, тому він розносить традесканції по офісах усіх партійних і громадських осередків (числом 13), членством у яких пишається.
У юності Сиґізмунд Жоржевич був скульптором, і, попри всмоктані з молоком матері ідеї національного відродження, довший час підробляв, виготовляючи для колгоспів і радгоспів в
