Джерело - Айн Ренд
— Не заперечую.
— Ви обіцяєте не публікувати ескізів?
— Обіцяю.
— Дякую. Я за це віддячу. Ви можете покладатися на мої газети як на вашу особисту прес-службу. Я прорекламую будь-яку іншу роботу за вашим вибором.
— Я не хочу жодної реклами.
Вайненд голосно розсміявся:
— Казати таке тут! Ви й гадки не маєте, як поводилися б ваші колеги-архітектори на цій зустрічі. Я не вірю, що ви цілком усвідомлюєте, що розмовляєте з Ґейлом Вайнендом.
— Я знаю, з ким розмовляю.
— Це була моя вдячність вам. Мені не завжди подобається бути Ґейлом Вайнендом.
— Я це знаю.
— Я зміню свою думку і поставлю вам особисте запитання. Ви сказали, що готові відповісти на будь-яке.
— Я відповім.
— А вам завжди подобалося бути Говардом Рорком?
Рорк усміхнувся. Усмішка була здивована, ошелешена і мимоволі зверхня.
— Ви відповіли, — сказав Вайненд.
Він підвівся зі словами: «Завтра о дев'ятій» і простягнув руку.
Коли Рорк пішов, Вайненд і далі сидів за столом, усміхаючись. Він потягнувся рукою до однієї з пластикових кнопок — і завмер. Він розумів, що мусить повернутися до свого нормального тону, що не може розмовляти так, як останніх півгодини.
Він зрозумів, що дивного було у цій розмові: уперше в своєму житті він розмовляв з людиною, не намагаючись щось довести, натиснути, приховати, що йому завжди доводилося робити, розмовляючи з іншими людьми; він не відчував жодної настороженості, вона була зайва — він наче розмовляв із самим собою.
Вайненд натиснув кнопку виклику на селекторі та сказав секретарці:
— Доручіть архіву прислати мені все, що в них є на Говарда Рорка.
— Спробуй вгадати, — сказав Алва Скаррет, голосом, що благав, щоб його почали вмовляти поділитися інформацією.
Еллсворт Тухі нетерпляче відмахнувся від нього, не відводячи очей від паперів на столі:
— Іди собі, Алво. Я зайнятий.
— Ні, Еллсворте, це дуже цікаво. Справді, цікаво. Я знаю, що ти хотів би це знати.
Тухі підвів голову і глянув на Скаррета з ледь помітною нудьгою в кутиках очей, даючи зрозуміти, що його увага — це послуга; він протягнув із наголошеною терплячістю:
— Гаразд. Що там у тебе?
Скаррет не зауважив нічого образливого в поведінці Тухі. Він поводився з ним так уже близько року чи й довше. Скаррет спершу не помітив змін, а тепер було запізно ображатися — для них обох цей тон став звичним.
Скаррет усміхнувся, наче здібний учень, який виявив помилку в зошиті вчителя і очікує похвали за спостережливість.
— Еллсворте, твоє приватне ФБР дещо проґавило.
— Ти про що?
— Б'юсь об заклад, ти не знаєш, що робить Ґейл — а ти ж так любиш вихвалитися своєю обізнаністю.
— І чого я не знаю?
— Вгадай, хто сьогодні був у нього в кабінеті.
— Мій любий Алво, у мене немає часу на вікторини.
— Ти й за тисячу років не вгадаєш.
— Чудово, оскільки єдиний спосіб позбутися тебе — це зіграти у твоєму маріонетковому водевілі, я запитаю в тебе навпростець: хто ж був у кабінеті любого Ґейла сьогодні?
— Говард Рорк.
Тухі розвернувся до нього, забувши про стриманість, і недовірливо вигукнув:
— Ні!
— Так! — сказав Скаррет, гордий ефектом.
— Оце так! — зойкнув Тухі й вибухнув сміхом.
Скаррет невпевнено всміхнувся, готовий приєднатися до веселощів, хоч і не розумів причини радості.
— Так, це смішно. Але… чому це так смішно, Еллсворте?
— Ах, Алво, надто довго розповідати.
— Я вважав, це…
— Алво, чи в змозі ти оцінити видовище? Тобі не подобаються феєрверки? Якщо ти хочеш знати, чого очікувати, пригадай, що найжорстокіші — релігійні війни між сектами одного віросповідання і війни між братніми народами.
— Не зовсім розумію, про що ти.
— Любий, у мене послідовників, як бліх у собаки!
— Ну, я втішений, що так тебе розвеселив, але мені здалося, що це погано.
— Звісно, це погано. Але не для нас.
— Але послухай: ти ж знаєш, ми зі штанів вискакували, особливо ти, щоб довести, що Рорк — найгірший архітектор у місті, аж раптом його наймає наш бос — хіба це не бентежить?
— А, це!.. Ну, мабуть…
— Я втішений, що ти це розумієш.
— Що він робив у кабінеті містера Вайненда? Ідеться про замовлення?
— Цього я не знаю. Не можу з'ясувати. Ніхто не знає.
— Ти чув, щоб містер Вайненд планував щось будувати?
— Ні, а ти?
— Ні. Схоже, моє ФБР і справді не впоралося. Одначе кожен працює, як уміє.
— До речі, Еллсворте, у мене є одна думка. Одна думка, що може бути корисною для нас.
— Що за думка?
— Еллсворте, Ґейл останнім часом став нестерпним. — Скаррет сказав це урочисто, наче ділився великим відкриттям. Тухі мовчав, лише ледь усміхався. — Звісно, Еллсворте, ти це передбачав. І мав слушність. Ти завжди маєш слушність. Будь я проклятим, аби ж яміг второпати, що з ним коїться і чи пов'язано це з Домінік, чи з якимись іншими змінами в його житті, але щось із ним таки відбувається. Іноді на нього зненацька щось находить, і він читає кожен бісовий рядок кожного бісового номера газети і здіймає пекельний галас із найнікчемніших приводів. Він зарізав три моїх найкращих передовиці — а зі мною він ніколи так не чинив. І знаєш, що він мені сказав? Він сказав: «Материнство — це прекрасно, Алво, але, заради Бога, не пиши нісенітниць. Усьому є межа, навіть інтелектуальній аморальності». Якій ще аморальності? Я написав найсолодшу за всіх часів передовицю до Дня матері. Чесно, я навіть сам розчулився. І відколи це він почав патякати про аморальність? Ще якось він назвав Жуля Фауґлера любителем дешевих розпродажів, просто в обличчя, і викинув його статтю для недільного номера у смітник. Чудова стаття, між іншим, про робітничий театр. І це ж сам Жуль Фауґлер, наш найкращий автор! Не дивно, що в Ґейла не залишилося жодного друга. Вони ненавиділи його вибрики раніше, і тільки послухай, що вони кажуть зараз!
— Я чув про це.
— Еллсворте, він втрачає хватку. Я не знаю, що робив би без тебе і тієї чудової команди, що ти підібрав. Майже весь наш штат — це твої протеже, не враховуючи кількох старих священних корів, але вони в будь-якому разі вже виписуються. Ці молоді розумники допоможуть «Знамену» не потонути. Але Ґейл… Ти знаєш, минулого тижня він звільнив Дуайта Карсона. Думаю, це промовистий вчинок. Звісно, Дуайт став баластом і страшенним занудою, але він був першим із Ґейлових домашніх