Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я не став сушити собі голову цими питаннями. Зачекавши трохи, поки чужоземець неквапно зайшов за ріг, я подзвонив. Було двадцять хвилин на дванадцяту — досить пізно, і граф міг уникнути зустрічі зі мною під тим приводом, що вже ліг спати.
На цю можливу перешкоду була тільки одна рада — послати йому власну мою візитну картку, без ніяких попередніх запитань про те, чи може граф мене прийняти. Моя візитна картка дала б йому наздогад, що я маю поважну причину для невідкладного візиту о такій пізній порі. Тож, поки там хтось вийде до мене, я дістав візитку й написав під моїм ім'ям: «У важливій справі». Я дописував олівцем останні літери, коли покоївка відчинила хвіртку й спитала підозріливо, чого я «зволю бажати».
— Будьте ласкаві передати оце вашому панові, — одповів я, подаючи їй свою візитну картку.
З того, як нерішуче дівчина взяла ту картку, я збагнув, що, коли б я спитав, чи вдома граф, їй заздалегідь велено сказати: «Графа немає вдома». Від моєї впевненості вона розгубилась. Спантеличено подивившись на мене, вона понесла мою картку в будинок, і зачинила за собою вхідні двері, лишивши мене чекати в палісаднику.
Десь за хвилину вона вийшла й сказала:
— Граф передає вам вітання й питає, чи не будете ви люб'язні сказати, в якій саме справі ви прийшли до нього.
— Передайте йому і від мене вітання, — відповів я, — і перекажіть, що про свою справу я можу сказати лише йому самому.
Вона знов пішла, тоді знов вийшла й цього разу запросила мене увійти.
Я зараз же пішов за нею. За мить я вже був у домі графа Фоско.
VII
У холі не було лампи, але при тьмяному світлі свічки, яку тримала в руці покоївка, я побачив, як із іншої кімнати сюди ввійшла літня дама. Вона кинула на мене зміїний погляд і, не відповівши на мій уклін, поволі пішла нагору східцями. Моє знайомство з щоденником Меріан підказало мені, що тією літньою дамою була мадам Фоско.
Служниця ввела мене до кімнати, з якої тільки-но вийшла графиня. Я опинився віч-на-віч із графом.
Він був досі ще у вечірньому костюмі, окрім фрака, якого недбало кинув на крісло. Рукава його сорочки були закасані, але не вище зап'ястків. По ліву руч від нього був саквояж, по праву — скриня. Скрізь по кімнаті були розкидані книжки, папери, одежа. На столі біля дверей стояла клітка з білими мишами, добре мені знайома з описів. Канарки й какаду були, мабуть, десь в іншій кімнаті. Коли я увійшов, граф саме вкладав речі до скрині й підвівся мені назустріч із якимись паперами в руках. Обличчя його ще зберігало виразні сліди потрясіння, яке він пережив у театрі. Пухкі щоки обвисли, холодні сірі очі зиркали скрадливо й пильно, його вигляд, манери, голос — все різко підкреслювало його підозріливість і недовіру. Він ступив крок до мене і з холодною люб'язністю запропонував мені сісти.
— Ви прийшли в якійсь справі, сер? — спитав він. — Ніяк не додумаюсь, що могло привести вас до мене.
Неприхована цікавість, із якою він прискіпливо розглядав моє обличчя, переконала мене, що він не завважив мене в опері. Першого він побачив Песку — й від тієї миті вже не помічав нікого й нічого в театрі. Моє ім'я звісно ж, попередило його про мої ворожі наміри, але схоже було, що він і справді не знає, з якою метою я прийшов до нього.
— Мені пощастило, що я застав вас дома, — сказав я. — Ви, здається, збираєтеся в подорож?
— Ваша справа пов'язана з моєю подорожжю?
— До певної міри.
— До якої міри? Ви знаєте, куди я від'їжджаю?
— Ні. Я тільки знаю, чому ви від'їжджаєте.
Він миттю прослизнув повз мене до дверей, замкнув їх і поклав ключа собі в кишеню.
— Ми з вами чудово знаєм один одного за відгуками, містере Гартрайт, — сказав він. — Вам, часом, не спадало на думку, коли ви йшли сюди, що я не з тих, із ким можна жартувати?
— Таки спадало на думку, — відповів я, — і я прийшов не жартувати з вами. Йдеться про життя і смерть — ось чому я тут. Навіть коли б ті двері, що ви їх замкнули, були зараз відчинені, все одно ніякі ваші слова чи вчинки не змусять мене піти звідси.
Я пройшов далі в кімнату й став навпроти нього на килимку біля каміна. Він присунув стільця до дверей і всівся на нього, поклавши ліву руку на стіл біля клітки з мишами. Стіл здригнувся від його важкої руки. Маленькі звірятка попрокидались і забігали по клітці, витріщаючись на господаря, витикаючи свої писочки поміж гарно розмальованих прутів своєї домівки.
— Йдеться про життя і смерть? — повторив він сам до себе. — Ці слова, можливо, означають щось серйозніше, ніж ви гадаєте. Що ви цим хочете сказати?
— Те, що я сказав.
На його широкому лобі зарясніли крапельки холодного поту. Ліва його рука скрадливо посунулась до краю стола. В столі була шухляда із замком, у замку стирчав ключ. Пальці його стисли ключа, але не повернули його.
— То вам відомо, чому я від'їжджаю з Лондона? — провадив він далі. — Будьте ласкаві, назвіть причину.
Кажучи ці слова, він повернув ключа й відімкнув шухляду.
— Я зроблю більше, — відказав я, — я покажу вам причину, якщо хочете.
— Як це ви її покажете?
— Ви скинули фрака, — мовив я. — Закасайте лівого рукава вашої сорочки, й ви побачите причину.
Обличчя його вмить покрилося свинцевою, аж синявою блідістю, як і тоді в театрі. Смертоносний блиск його очей бив мені просто в очі. Він мовчав. Але рука його повільно висунула шухляду й нечутно ковзнула туди. Там заскреготало на мить щось важке, він підтягнув ближче до себе те щось, невидне мені, й скрегіт стих. Запала така напружена тиша, що я на своєму місці біля каміна чув, як миші гризуть прути своєї клітки.
Життя моє висіло на волосині. Я розумів це. Цієї вирішної хвилини я думав його думками, я відчував його пальцями, внутрішнім зором я бачив те, що він присунув до себе в шухляді.
— Стривайте, — сказав я. — Двері замкнені, ви бачите — я не рухаюсь, бачите — в руках у мене нічого немає. Стривайте. Я маю ще щось вам сказати.
— Ви сказали досить, — відповів він із раптовим спокоєм,