Диво - Павло Архипович Загребельний

— Поговори з нею! — гукнув до Бурмаки Міщило.— Вона вміє по-нашому! Така балакуча!

— Ану ж скажи! — підскочив до Ісси Бурмака й смикнув її за руку.

Ісса дивилася на нього своїми великими очима й мовчала.

— Га-гав! — застрибав навколо неї Бурмака.— Чого ж мовчиш? Сивоок!

Ісса затулилася руками. Вона здійняла руки, мовби молилася чи то за себе, чи за Сивоока, якого не бачила тут і не знала, що з ним, а може, молилася й за цих негідних людей — хто ж то відає?

— Скажи: Сивоок! — гукнув Міщило.

— Вода,— прошепотіла Ісса.

— Тих-хо! — ревнув Бурмак.— Воно щось жебонить.

— Вода,— так само тихо повторила Ісса.

— Га-га-га! — заіржав Бурмака.— Відгадай загадку. А що довге та закаблучене, як собачий хвіст?

— Жито,— думаючи про своє, сказала Ісса.

— Ге-ге-ге! — реготав Бурмака.— Оце дівка! Ой умру!

Тепер сміялися всі. Дивилися на розгублену, нещасну, тоненьку великооку дівчину, вже не чули, що вона мовить, попустили віжки своїй п’яній нестримності, сміялися, хихотіли, реготали, розмазували по мордах слину й сльози, роздирали роти від вуха до вуха, реготали на все горло, до розпуки, до сліз, до шалу, заливалися, качалися, рвали боки, душилися.

— Ой лопну!

— Здохну!

— Перервуся!

Чортом з пекла вигецував довкола Ісси Бурмака, бризкав слиною, плювався, іржав по-жереб’ячому, а Міщило крізь схлипування від сміху ревів з-за столу.

— Спитай ще!

— Хай скаже! — розтелссовапо верещали пияки.

— Про воду!

— Про жито!

— Ха-ха-ха!

— Го-го-го!

І те нещасне, затуркане, знетямлене створіння здобулося врешті на відчайдушність, з коротким болісним зойком-стогоном Ісса відштовхнула розрепетованого блазня, в один постриб дісталася до дверей і мовчки побігла по темній вузькій вуличці, розлякуючи нічних сторожів з дерев’яними калаталами і випадкових перехожих. І хоч здавалося, що біжить наосліп, не розбираючи шляху, все ж Ісса якось мовби півсвідомо прямувала до до того місця на городському валу, звідки любила дивитися на вільні зливиська дніпровських і деснянських вод, і чи то хто постеріг її вже на валу, чи здогадався хто про її страшний намір, чи знайшлася з-поміж Міщилових прихвоснів ще не цілком затемнена душа, чи вуличний сторож то був, чи просто якийсь випадковий чоловік, але появився невідомий там, де князь Ярослав учтував з Сивооком, Гюргієм і їхнім товариством, і гукнув до Сивоока:

— Гей, там твоя агарянка збігла!

Сивоок, не розпитуючи далі, метнувся до дверей, а за ним, перепросивши князя за таку не зовсім гречну перерву в учті, кинувся Гюргій, якому вчулося щось аж надто тривожне й лихе не так у тому покрикові, як у несамовитому вистрибові Сивооковім з-за столу.

І як птахам у їхніх одвічних мандрах у теплі краї й назад щоразу сама собою відкривається потрібна дорога, так і людині, мабуть, не знати, як і звідки стає відомим шлях до найтяжчої її втрати, назначується непостережно, Сивоок побіг тими самими вулицями, що ними за мить перед тим пролетіла Ісса, він доскочив до валу й видобувся нагору в один мах, він рвонувся до самого краю, до чорної нічної прірви, в якій десь глибоко-глибоко шуміли дерева і йшов болісний згук, так ніби впало, провалилося туди все живуще на світі.

Гюргій надбіг саме вчасно, щоб устигнути вхопити Сивоока, який би так і шелеснув у чорні пошуми завалля, він міцно вхопив товариша, смикнув до себе, відтяг од прірви, мовчки попхав ще далі від небезпечного місця, а Сивоок так само «мовчазній затятості вирвався і знов був стрибнув туди, до прірви, але тут Гюргій нарешті збагнув усю небезпеку того, що може відбутися, й устиг крикнути:

— Стрибай, дурило! Я — за тобою!

Тільки це зупинило Сивоока. Світ був не тільки там, унизу,— він лишався ще й тут, за спиною, треба було тільки обернутися до нього, і Сивоок обернувся до Гюргія, похнюплено, безсило став, спитав понуро:

— За що вони її так?

Гюргій мовчки обійняв Сивоока за плечі, повів його з валу вниз, обережно пройшов з ним через торговище, поминули темні двори боярські й купецькі, вийшли на поле, де серед каміння, дерева, плінфів, серед розритої землі, серед будівельного мотлоху, серед возів, під якими спали люди, серед пирхання коней і зітхання волів, які жували в пітьмі свою жуйку, здіймалися до київського неба ще не довершені стіни химерної, дивної споруди.

— Бачиш? — гаряче прошепотів Гюргій.

Сивоок мовчав.

— Вони такого не можуть! — палко мовив Гюргій.— Ніхто не може. Тільки ти! А вони, як голодні шакали, рвуть у тебе, що можуть!

Сивоок стояв наче скам’янілий.

— Прокляття, прокляття їм усім нездарним, заздрісним, нікчемним! — вигукнув Гюргій, і голос його відбився від стін, і загримів над усіма будівельними стійбищами, луна перекидала грізне слово з долоні на долоню, смакувала ним: — Прокляття… кляття… яття… яття!

— Да розверзнуться небеса й поразять їх громами й блискавицями! — шаленів Гюргій, сподіваючись вирвати свого товариша з тяжкого заціпеніння обвалами слів, що кидав їх на причаєних десь злочинців.— Хай прокляне їх всяк входящий і виходящий!

Хай буде проклятий харч їхній, і все добро їхнє, і пси, які їх охороняють, і півні, що співають для них! Хай буде проклят їхній рід до останнього коліна, хай не поможе їм молитва, хай не зійде на них благословення! Хай буде прокляте місце, де вони тепер, і всяке, куди перейдуть або переїдуть! Хай переслідують їх прокляття вдень і вночі, повсякчасно, нині й прісно, їдять вони чи перетравлюють їжу, бадьоряться чи сплять, стоять чи сидять, говорять чи мовчать! Прокляття їхній плоті від тім’я до нігтів на ногах, хай поглухнуть, і посліпнуть, і стануть без’язикими вони всі, прокляття їм однині й вовік-віків до другого пришестя, їм, трижди нікчемним, мерзким і гидким! Амінь!

Сивоок не змінив своєї постави. Якби ж то можна благословенням або прокляттям повернути чиєсь втрачене життя! Але не поможе, нічого не поможе. Та Гюргій, одвівши трохи душу в словах, теж розумів, що товаришеві його не полегшало аж ніскільки, але не такий чоловік був іверіець, щоб складати безрадно руки, він знов підскочив до Сивоока, обгорнув його міцно за плечі рукою, зрушив з місця, повів уперед, до самих стін будованої церкви, знайшов там у темряві сходини, по яких можна було забратися вгору, на самий верх хвилястих апсид, попровадив туди збайдужілого й змертвілого, здавалося, навіки Сивоока, і, коли стали на широкій стіні посеред духмяності літньої ночі, коли вдарив їм у розпашілі обличчя свіжий вітер з-над Дніпра і з позакиївських борів і пущ, Гюргій рвонув з-за пояса невеличкий бурдючок, у якому, за звичаєм своєї землі, завжди носив