Диво - Павло Архипович Загребельний

Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.

— Хто зліпив? — нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.

— Хто? — повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.

— Він зробив! — вискочив на світло Гюргій.— Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!

Князь відступив од світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки, здивований і обурений. Що б то мало значити?

Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з темряви свій голос:

— Я тут, князю.

— Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, — сказав спокійно Ярослав,— і посилати щодень моїм іменем.

— Ага, так.

— Іди!

Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.

Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в’язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:

— Пояснюй.

Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.

— Пояснюй,— знову повторив Ярослав.

Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:

— Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!

— Тебе не стану кликати в поміч дітей робити,— посміхнувся князь,— а розмови треба вести, бо не для мене — для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.

— Скажи йому,— вже спокійніше попросив Сивоока і Гюргій,— скажи, хай почує.

— Ну, що? — Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав — перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храм у всій його хвилястій красі, сказав просто — Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю…

— Не думаймо про камінь зокола,— урвав його князь.

— А всередині буде досить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в головній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі пустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для здоблення стін і колон, а везти з-за моря — довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки…

— Не думаймо й про внутрішній простір,— знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ваганням.

— Тоді про що ж думати! — крикнув Гюргій.

— Хто збудує такий храм? — спитав Ярослав.

— Я збудую,— тихо відповів Сивоок.

— А хто прикрасить?

— Теж я.

— Сам? Не може одна людина звершити таке велике діло.

— Поможуть мені мої товариші.

— А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?

— Не проти них — тільки проти Міщила та проти Агапіта.

— А митрополит? — не вгавав князь.— Що скаже митрополит?

— Те, що князь,— підказав Гюргій.— Хіба князь боїться митрополита?

— Бога боюсь,— зітхнув Ярослав.— Вчора освятили підвалини церкви, а сьогодні їх розруйнувати?

— Лишимо так,— засміявся Гюргій.— Маленька хитрість. Хай собі лежить той камінь. Покладем новий. Буде церква з двома підвалинами. Як у чоловіка два імені: одне для бога, друге — для людей.

— Легкий ти чоловік, Гюргію,— знов зітхнув Ярослав.— А все на світі робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.

— Ах, гарна буде церква! — поцокав язиком Гюргій.— Велика й славна, як ніде!

— Чому мовчиш? — спитав Ярослав Сивоока.

— А що маю казати?

— Хвали свою церкву.

— Нащо її хвалити? Ще ж нема нічого. Віск самий. Піднесеш свічку — розтане безслідно.

— Те, що в людині, безслідно не щезає, — зауважив Ярослав.

— Бачив я, що й людей самих з світу зживають.

— А оте й далі живе,— поглянув йому в очі князь,— знаєш же добре! І знаєш, як замахнувся оцією церквою! Знаєш?

Сивоок мовчав.

— Упертий ти чоловік, а князі впертих не люблять, князям треба підкорятися, їм подобаються люди, як віск, не жди від мене милості й поступок,— з навмисною жорстокістю мовив Ярослав до Сивоока.— Чи ждав чогось іншого?

— Віск тобі й дав. Роби з нього, що хочеш.

— І що можеш! — крикнув Гюргій.— А сам не вмієш — попроси нас! Сам упадеш без підпори, довго не вистоїш.

— Ну, гаразд,— втомлено промовив Ярослав,— час мені до молитви, а ви йдіть.

— Не сказав нам нічого,— Сивоок раптом скинув з себе нерішучість, в голосі в нього була несподівана твердість.— Не для тебе робили цю церкву — для нашої землі. Не хочеш ставити в Києві — поставимо десь в іншому місці. А стояти вона має!

Ярославові хлюпнуло червоністю в обличчя. Він заніс був руки, щоб ляснути в долоні, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнівливо ніздрі, повів тільки перед обличчями в Сивоока й Гюргія долонею:

— Ідіть. Думатиму.

А Ситникові, що виник у темних дверях по відході тих двох, сказав:

— Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра після заутрені.

Ситник не йшов, дивився на воскову ліплену церкву.

— А оте, князю? Викинути?

— Дурний ще єси вельми,— спокійно мовив Ярослав.

— Не подобається мені вельми отой… Михаїл,—