Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Піркес вибрав обіди. Що він їстиме на одинадцятий день, він поки що не міг собі уявити. Приватних уроків не було, на біржі безробітних числилося понад три тисячі, залізничники страйкували, урядовцям не платили, утримання вже три місяці, крамниці теж позачинялися — купувати не було кому і не було що. Кондицій поза містом також не траплялося — не вихованням дітей клопоталися зараз поміщики. Але на десять днів Піркес був тим часом забезпечений.

Він надів кашкет і рушив їсти «дежурный» обід.

Перед виходом з «алейки» на територію залізниці Пірке-сову увагу притягла група, що простувала назустріч до міста. Двоє австрійських солдатів конвоювали двох дівчат Цих дівчат Піркес знав. Одна була гімназистка Шура Можальська. Друга — боса, в блакитному злинялому платтячку, з вигорілим скуйовдженим волоссям — була п'ятнадцятилітня дочка колійного сторожа з першої кілометрової будки на волочиській колії, прозвана Одуванчик за її непокірне, вихрасте волосся, що завжди стирчало на всі боки, мов перекинутий стіжок. Побачивши Піркеса, Можальська почервоніла, але зразу ж тріпонула своїми розкішними кучерями і проминула Піркеса павиною ходою, ще й замуркотівши під ніс якийсь веселий визивний мотив:

Мальчик резвый, кудрявый, влюбленный…[367]

— За що це їх? — запитав Піркес в босоногих хлопчаків, що бігли позаду гуртком.

Не довольно ли сердцу кружиться… —

долинуло ще, і тупіт чотирьох важких солдатських чобіт ковтнув кінець бравурної мелодії.

— За підписні листи! — охоче відгукнулися хлопчаки.

Дівчата ходили по квартирах городян, збираючи гроші на харчування дітей залізничників-страйкарів.

В цю хвилину зовсім близько з залізничної колії раптом розітнувся свисток паровоза. Піркес аж здригнувся. Паровозні гудки були тепер на рідкість. Від товарної станції котив поїзд з паровозом «Щ». Тої секунди, як паровоз проминав високий паркан біля пакгаузів, враз цілий фейерверк каміння, цурпалків та болтів злетів з-за паркана і градом заторохтів по машиністській будці й по стінках вагонів — і оскалля скла посипалося на гравій путі. Піркес встиг побачити, як штрейкбрехер-машиніст, присівши навкарачки, полохливо визирав з-за розтрощеного віконця. За хвилину десяток ніг затупотів асфальтом «алейки», і кілька хлопців кинулися врозтіч навтікача. Двоє з них стрибнули через штахет і гупнули на землю просто навпроти Піркеса. Високий і худий — Зіновій Золотар, за ним маленький та жвавий — Стах Нальчицький.

— Ех, ти! — гукав Стах. — Кров бурякова, душа часникова! Казав же тобі, попереду кидати треба, а ти, поки зібрався, якраз у хвіст і потрапив. Сидить, надувається, три дні в два чоботи взувається!..

Піркес підійшов і привітався:

— Війна, хлопці?

— Війна не війна, а заслужив — по морді на!

Вони пішли втрьох. Золотар був понурий, як завжди.

— Ат! — ображено бурчав він. — І діла ніякого, а кінця-краю теж не видать. Морду комусь побить дійствительно треба…

На паркані навпроти депо висіло якесь свіже оголошення. Вони підійшли й прочитали. Це було повідомлення німецького коменданта про арешт першого страйкового комітету і загроза, що «другий буде виявлений і висланий в концтабори, а третій розстріляний без суду». Підписано: «Комендант І — К залоги, полковник фон Таймо». «І» та «К» означало «імператорської та королівської», тобто австро-німецької.

— Ік! — жартуючи, гикнув Стах. — Гляди, Таймо, жнеться тобі, як ми тебе згадаємо…

Піркес вийняв з кишені олівець — це був обламок канцелярського червоного олівця, яким він, ще працювавши в їдальні, відзначав хрестиками на стінці, щоб його не обшахрав буфетник, кількість поданих до столів пивних пляшок. Піркес зиркнув праворуч і ліворуч — довкола і близько нікого не було — і миттю жирно окреслив у червоне коло підпис фон Таймо. Потім навскоси через оголошення хутко надписав:

«Полковник Таймо засуджений на розстріл».

З-за рогу в цю хвилину вилетів чорний лаковий кабріолет. Під тонкою срібною сіткою плавною інохіддю йшов славетний арабський жеребець із стаєнь графа Гейдена. Хлопці мерщій відсунулися від паркана. Кабріолет майнув мимо них. В ньому сидів сивий, з безліччю орденських стрічечок на грудях, австрійський офіцер і поруч з ним молода учителька німецької мови в гімназії, Аглая Вікентіївна.

— Іч, шкура… — флегматично кинув крізь зуби Золотар.

— Нема такого дерева, щоб на нього птиці не сідали, — почав Стах і вже розкрив був рота, щоб встругнути щось веселе і не зовсім пристойне, та Піркес його зразу перебив.

— От що, хлопці, — сказав Піркес, затинаючись і хвилюючись, — так далі не можна! Треба утворити бойову дружину. Дістанемо бомбу і кинемо в Таймо. Ми назвемо дружину «Червоне коло», — раптом придумав Піркес. — 3 одного боку це буде коло червоних друзів, а з другого — хто потрапить у це коло, тому…

Але Стах раптом споважнів:

— Постривай, голубе. Не лізь попереду батька в пекло. Є на світі старші люди, їм краще знати, що й до чого… Поспитатись треба, тоді…

— Ат! — розсердився Піркес і, не попрощавшися, пішов геть.

Схвильований, цілком поглинутий своєю ідеєю, поспішав Піркес до «Кафе безробітних офіцерів». Проходячи повз книжкову крамницю, він, проте, на хвилинку затримався. Портрети гетьмана Скоропадського та генерала Ейхгорна, що лежали на вітрині, спинили його увагу. Він вагався мить, потім мерщій зайшов до крамниці. За дві останні крони він