Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Брр!.. — пересмикнула плечима Катря, — Півроку ніч, вічний лід, хуртовини, айсберги… Ви це давно вирішили?

— Так. Ви ж знаєте, мого батька заслано жандармами на Мурман? Я зацікавився північчю, почав читати і тоді побачив…

— Брр! — ще раз здригнулась Катря. — Нізащо! А я…

Бидлівські стави блиснули гарячою синьою лускою вже далеко після полудня. Катря з Зіловим були в поросі, червоні від сонця і мокрі від спеки, але збуджені й завзяті. І вони знали тепер одне про одного все докладно — куди більше, ніж за попередні роки знайомства. За три години вони наговорилися й насперечалися досхочу. Тепер Зілову було відомо, що Катря терпіти не може Каутського[361], що на природничий факультет вона вступить цього ж таки року, будь там що, що найкращий поет все ж таки Пушкін, що «Капіталу»[362] Катря прочитала тільки перший том, та й те зовсім не до кінця, що в місячні ночі чомусь так сумно, але прекрасно і хочеться вчинити щось велике-велике, а найкраща квітка поміж усіх квіток — резеда: скромна і ніжно пахне. Що Наполеон[363] був зовсім не геній, а просто нахаба і сатрап, що найбільше щастя для жінки — це бути матір'ю, що Шевченка Катря знає мало не всього: їй його ще змалку проказував напам'ять батько, а батькові так само дід. Що Шурка Можальська таки буде завтра у Вахлакових і Катрі точно відомо, хто в неї закоханий, що Козубенко, безперечно, член партії, але нікому, навіть своїм, цього не говорить, і це просто єрунда так секретничати між своїх і — багато іншого. А Катрі стало відомо, що Зілов, як це не дивно, Каутського взагалі не читав, що про вищу освіту зараз можна тільки мріяти, та й те наодинці, вночі, коли лягаєш спати, що поезія взагалі єрунда, що «Капітал» легше починати зразу з другої частини, що велике-велике хочеться робити повсякчас, а зовсім не в самі місячні ночі, що квіти потрібні тільки бджолам, що Наполеон був солдат і політик і повчитись в нього є чого, що зводити роль жінки в суспільстві виключно до ролі матері — це злочин і домострой[364], що до Вахлакових завтра Зілов не має часу йти, а на те, в кого закохана Шурка Можальська, йому наплювать, що коли Козубенко й член партії, але ховається з цим, то це його справа, і він, безперечно, правий, і дивно, що Катря — сама член наполовину нелегального соробмолу[365] — так легковажно ставиться до справ підпільної конспірації, і досить з неї того, що вона знає Олександра Івановича — і багато іншого… Вони остаточно похрипли і вже перекричати одне одного не могли.

У Бидлівці вони ввійшли не з шляху — до «погорілої хати» Гната Коротка, де Катря через Галю Кривунову зв'язувалася з Степаном Юринчуком, а над ставами, Слободою. В кутку за слобідською школою, вже на вигоні, була хата Петра Потапчука. Вони звернули просто до неї. І не тому, що кортіло побачити шкільного приятеля, а тому, що вирішено було з Степаном Юринчуком безпосередньо не зустрічетися. Так вимагав Олександр Іванович Шумейко. Потапчук же учився в місті, і нічого підозрілого не буде в тому, що до нього завітають міські товариші.

Потапчук зустрів їх на порозі своєї похилої хатинки. Руки в нього були зайняті — він клепав косу. Завтра-позавтра вже заходили жнива, і свій морг з панського поля він таки викосить! Приятелів він вітав карколомними «на» якогось невідомого, але експресивного дикого танцю. Крім білих селянських штанів, на ньому більше нічого не було. Зате торс його був золотаво-брунатний, з синім вилиском, м'язи під матовою шкірою переливались і випинались, бігали і тремтіли, мов живі створіння.

— Ура! — гукнув він. — Ну, розказуйте, що там із страйком? Я немов від світу відрізаний, новини тільки через дядьків і молочниць. Мамо! Винесіть-но глечик кислого молока, нехай з дороги нап'ються! Зараз я зіллю вам умитися коло криниці. Мила, правда, в мене нема — треба піском. Ти, Ванька, скидай до чорта сорочку. А вас, Катрусю, мені дуже шкода, але не наважуюсь такого запропонувати. Втім, може, плюнемо на забобони, шануючи клімат і взагалі природу? Тоді…

Катря почервоніла, і всі ніяково, але весело зареготали.

Проте жаданого кислого молока Катрі й Зілову не довелося ковтнути.

Саме в цю секунду у двір ускочив захеканий Гараська, Потапчуків менший брат, розмахуючи руками і ледве видираючи з горла захриплі вигуки.

— Німці… гетьманці… карателі… кіньми заскочили… оточили село… по хатах… зброю шукають… І за поміщицький реманент… уже скачуть… на Слободу…

Потапчук кинув косу і схопився на рівні.

— Бре?.. Я тоді, мабуть, у ліс!.. Реманент я з Степаном та Коротком відбирав!.. Мамо! Кидайте гуньку! Та у вікно! Швидше! Скажете, зрання ще на станцію подався! Та ну вас, може, й не прийдуть, ще рано плакати!.. Слухайте, а як же