Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

— А що, як Опанас Васильович... — почав він. Той згадувався, згадувався раптово, не міг про нього Саша забути зовсім.

— Навіщо ти його згадуєш? — нетерпляче перебила Марія. — Хіба ти не знаєш, наче я не казала тобі, що в нього вже двійко чи трійко дітей з Меланією Овдіївною — хай собі живуть на здоров'я! Він, певне, тільки тому не заводить про розлуку, що у тої ж чоловік є; кажуть, страшна, люта людина...

— Але ж він пише тобі, й кличе, і хоче бачити й тебе, й Богдася.

— А що ж тут дивного, — спокійно мовила Марія, але ж їй і самій часто здавалось це дивним. — Ми з ним не ворогами розлучились, а Богдась його син, його первісток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги приділяє. Знати, що росте десь однокровна його дитина, вже не маленька, потребує освіти, і ніколи не подумати, що й гроші на це потрібно, і, головне, щоб син знав, що батько турбується про нього...

— Машенько, ти не дуже справедлива до нього, — м'яко зауважив Саша, — адже спочатку він дуже сумував за Богдасем.

— Але ніколи не дбав. Я присягаюсь тобі, я написала йому про гроші на Богдасеві витрати, тільки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки до батька; я дуже делікатно про це написала, коли ми стільки років жили без його допомоги, то й надалі проживемо, але я гадала: от повернемося додому, адже Богдась, природно, відвідає батька, а чом ні? Хай же відчуває, що й батько турбується за нього, їм обом було б краще й легше, я більше дбала про моральне значення, хай зовсім невеличкої, допомоги синові. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер знаю, то була моя помилка. Він відповів на це не мені, а Богдасеві — виклав усі свої розрахунки, куди та чому йдуть його гроші. Богдасеві було і дивно, і образливо, а я себе лаяла. Ти про це не знаєш, ніколи я йому раніше не нагадувала, крім своїх зароблених, звичайно, і не нагадаю. Хіба ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самі?

— «Ми», — подумав Саша. Вже скільки він хворіє, знову все лягло на плечі Марусі, усе його лікування, подорож до Ніцци... Невже не вистачить його життя віддячити їй за все, за все? Він злегка потиснув їй руку, підніс до блідих губ, прошепотів:

— Почитай Мюссе. «Tristesse».

— Ну, навіщо таке сумне?

— Прочитай «Tristesse», — повторив він. — Ну, коли не хочеш, не треба. Я й сам добре пам'ятаю, — і він тихо проказав:

J'ai perdu ma force et ma vie,

Et mes amis et ma gaietй.

(Я втратив все, що мав допіру,

І друзів, і веселий спів... )

A кінець? Це ж про мене:

Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde.

Le seul bien qui me reste au monde

Est d'avoir quelquefois pleurй.

(За все відповідати треба.

Єдиний дар я мав від неба:

Це те. що плакати я міг.

(З франц. переклала Н. Забіла).

Тільки я плакав колись від любові до тебе, від щастя, що побачив тебе...

* * *

Він заснув. Марія дивилася з балкона на місто, на Ніццу. Боже мій, наче для неї писав Тютчев:

О, этот юг, о эта Ницца!

О, как их блеск меня тревожит! Жизнь, как подстреленная птица,

Подняться хочет и не может.

Кажуть, сюди він привозив свою останню любов, з якою прожив 14 років, не беручи розлуки з «законною» дружиною. І з цією, молодою, у них було троє дітей. Вона молодою вмирала тут від туберкульозу, його остання любов, якій присвятив він найніжніші, найтонші й найкращі вірші, які тільки могли з'явитися в ураженому людському серці.

...Ні, ні, я не віддам тебе смерті, мій коханий... Там, удалині, праворуч — гора, і на горі кладовище. Там похована дружина Олександра Івановича Герцена — Наталі, перша Наталі.

Він розповідав, як уночі за італійським звичаєм ховали її. Італійські жінки, а серед них і родичі Гарібальді, вкрили її всю трояндами і помагали нести труну.

Він розповідав, як потім, уже іншим часом, він і бойові однодумці й соратники з різних країн, котрі випадково опинилися в Ніцці, усі на