Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

її твори він любив більше. Взагалі різні були відгуки про «Дячка». От Лесков, який дуже критично ставився до її оповідань, про «Дячка» відгукнувся дуже схвально. Шурочка сказала, що багато вірно й тонко підмічених картин і характерів, але коли Марія читала — сама бачила — Шурочка нудиться. Валерія Івановича деякі сцени, навпаки, зацікавили, він навіть сказав, що надихають на сюжет оригінальної картини, над якою він обов'язково подумає. По-різному сприймають люди... Це цілком зрозуміло. Все-таки добре, що Єшевський встиг прочитати, і як зле, що не встигли вони побачитись... Він тоді в Аахені був, лікувався. Так близько, а все не виходило — то грошей не було, то часу. А як хотілося знову в Аахені опинитися, заїхати до милого Гейдельберга, який тепер згадується таким чарівним. Адже там почалася їхня любов із Сашею! Дружба з Єшевським... Бідна сердечна Юленька лишилася сама з дітьми. Не треба, не треба тепер ані про Єшевських, ані про Гейдельберг... Вони знову поїдуть до Італії!

— Я візьму Мюссе! — Марія схопилася з низенького балконного ослінчика, на якому завжди сиділа коло Саші, коли він напівлежав тут, на балконі, в лонгшезі. Вона побігла в кімнату, раптом відчула, як їй хотілося б порухатися, походити швидкими, енергійними кроками. Вона так любила сама ходити, але ж вона відразу одігнала цю злочинну думку.

Думки не про Сашу були всі «злочинні». За кожну з них вона дорікала собі, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька її життя, кожна думка, усе мусить належати йому. Адже й так вона віддавала надто багато «собі» всі ці роки в Парижі. Собі? Звичайно, собі — коли сиділа за столом і писала, коли була з Богдасем, коли стрічалася з Етцелем, Жюлем Верном, усіма письменниками й художниками — співробітниками Етцелевого журналу, коли позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла й читала з Шурочкою або базікала в салоні графині Саліас, коли розмовляла з Карлом Бенні, Сахновським, Тедзиком, писала листівки з Бакуніним і Фрічем, співала два тижні підряд українські пісні композитору Мертке... Це ж усе було її життям, її особистим життям! Вона відривала час від нього, єдиного, коханого Саші, і вона, вона пропустила щось важливе в його здоров'ї, в догляді за ним...

Та ні ж бо, Володя, його брат, був же в захопленні, як раює Бритя в гніздечку Маші та її матері, а втім, певне, щось пропустили, і щось не так діяли, і, може, треба було щороку виїздити сюди, або на південь Італії. Але ж вони жили в Нельї, передмісті Парижа — Сена, ліс, чудове повітря... Скільки разів перераховувала вона це! У чому ж, у чому вона винна? — картала вона себе. І хотілося вночі головою об стінку битися — тепер вона зрозуміла, що це не просто «художній образ», саме битися' головою об стінку, бити себе в груди, кричати, голосити... Але вона підходила до нього й сміялася, розповідала різні веселі історії, бадьоро ділилася своїми планами майбутніх творів, мріяла про спільні подорожі, майбутню спільну роботу, і він, здавалося, вірив, що це тимчасова звичайна простуда...

От і зараз у тій іншій кімнаті, де лежала книга, вона раптом зупинилася і схопила голову руками. Боже мій, що мені робити? Що мені зробити, щоб він одужав? І враз провела руками по обличчю, немов мусила зняти слід жахливого розпачу, і, вийшовши з книгою, сіла в тій же позі коло ніг, і сказала так, немов вела далі незакінчену розмову, треба було говорити, щось говорити, не зупиняючись, щоб він нічого не помітив, тільки б вистачило сили в неї, щоб він нічого ніколи не помітив...

— Знаєш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росії, я таки справді відкрию школу для дівчаток, яких звуть малолітніми злочинницями. Я горджуся, що саме ти порушив це питання, надрукував у «Современнике» цікаву статтю про такі установи тут, у Франції.

Вона обминала те, що статтю вона добре відредагувала, підказувала, на що треба звернути увагу, бо й вона відвідувала ці установи.

— Звичайно, зараз писанням не проживеш, — казала вона діловито: вона знала, такий діловитий тон його найдужче завжди підбадьорював, — от-от і «Современник», і «Русское слово», можливо, закриють зовсім. Про український журнал після Валуєвського циркуляра і гадати нема чого!

— І ти кинеш писати?

— Що ти, дурненький, звичайно, ні. Та поки що, тимчасово це не буде основним. Основне — буде наша школа. І не просто для сільських дітей, як влаштував граф Толстой у Ясній Поляні. Я, звичайно, захоплена його діяльністю, ти ж знаєш, я написала йому про це й пропонувала свої послуги для його журналу, але сама я хотіла б улаштувати школу-дім для дівчаток-сиріт, що тиняються по базарах, по нічліжках, які вже скуштували гріха і зазнали багато кривди, забули, а може, ніколи й не знали материнської ласки...

— Чому тільки для дівчаток? — спитав, милуючись нею, Саша.

— Мені їх дужче шкода. Хлопці якось легше виб'ються на стежечку, навіть коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом оволодіють. А дівчаткам — що? Змалку — затуркані няньки, а старші — трохи оступилася і шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це знаєш. І ти будеш боротися за здійснення своїх проектів — поліпшення умов дорослих ув'язнених... Знаєш, найдужче мене жахає кара мовчанням у тюрмах цієї цивілізованої Франції, а от у сільськогосподарчих колоніях для дітей ми, звичайно, можемо дещо запозичити. Але головне — любов до них, людське ставлення. Їй-богу, мені ці діти й підлітки серце крають, і найдужче дівчатка. Ти видужаєш, спочинемо в Італії, у Парижі візьмемо Богдася, повернемося додому й почнемо це діло! Зупинимось по дорозі у Варшаві, і через Вільно — я, між іншим, там не бувала, і ти також. Люблю оглядати нові місця, а про костьол святої Анни мені ще Тарас Григорович розповідав. Подивимося по дорозі й просто на Петербург. А там уже вирішимо, де, та що, та як...

Вона завжди говорила