Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
... ото, значить, автобуси на село ще не поїхали, а люде як поприходили з базару, то й сидять собі на лавочках чи позбиралися кружками да й балакають про те да про се; гамір на майдані такий: диспетчер у мікрофон щось викрикує, мотори вурчать да чмихають синім димом; а довкруги той асфальт, сірий та засмічений, і кіоск із ситром обіч, і недопалків скрізь валяється,— звісно, як у базарний день.
Але дядько того чоловіка зразу примітив. Вже ж і води втекло від тих пір, а всьоднак признав, допіру на нього подивився, та й говорить хлопцям — вони всі троє там були.
«Оно, — каже, — бачите того морданя?» «Ну, бачимо», — кажуть. А він тоді аж посірів на лиці. «Так оце, — каже, — діти... оце ж, хлопці, той, що кодло наше в голодовку вигубив!»
Ну, вони й підходять до нього. «Так це ти, — питають, — такий-то?» «Ну я! — каже. — Та й що?»
Господе, як не кинуться ж вони на нього тоді вкупі — а страшне, що там почало коїтися! а до землі не дотулявся, недолюдок, як стали його коло тої автобусної місити да ногами підкидати! тут і люде наскочили, й міліціонери — куди там! «Геть, — кажуть, — геть звідціля! він рід наш зо світа звів, комуняка проклятий!»
А що всі троє дорослі вже були та при силі — то змолотили, що й до районної лікарні не дожив... так йому, душогубові, й жаба цицьки по дорозі дала!
... в береги. Од річки потягло криничною свіжістю; тут, у долині, де густо поросло татар-зілля, болотяні півники та ріжне деревляччя, було холодніше, як на узвишші, й низьке осіннє сонце, золотими стягами просотуючись крізь голі віти, ледве-ледве торкалося його щоки; а стежина все плутала вільглою луговою низиною, то плигаючи через кладку, яка була перекинута на той берег, то завертаючи в густий рогіз у чоловіка заввиш, а то зненацька огинаючи розчахнуту громом вербу, яка так давно лежала поперек дороги, що геть поросла мохом; і що далі він заходив у це річисько, накрите низьким купчастим хмар’ям, то вищими й темнішими видавалися шелюги, які нестримною повінню почали вихлюпуватися аж на левади, а стежка дедалі частіше губилася в жорсткій різучій осоці, яку не косили вже кількоро літ заспіль, аж врешті він завважив, що й городи, які видніли по сей і по той бік долини, орються насилу через один і на декотрих уже давно розрослися бур’яни і густий вільховий запуст. Простуючи над самісінькою водою, він став придивлятися пильніш і за кілька хвиль із подивом переконався, що в багатьох двориськах ніхто не живе і хати геть завалилися, жалюгід поперехняблювавши чорні потрухлі стріхи. Він понурив голову й, уже не розглядаючись наокіл, наддав ходу; тим часом стежка звернула о ліву руч, гадюкою метнулася поміж верб’ям — зненацька щезла у хащах молодої таволги.
Юр зупинився. Висока червона лоза геть заполонила всеньку луговину й подекуди вилізла на городи; трохи розваживши, він пригадав собі, що десь у цій місцині була вільхова гать, яку мостили так давно, що вона угрузла в болото. Під ногами знову зачвяхкотіла багва; він став продиратися крізь лозу і врешті вийшов до річки, де поверх темних колод, утоптаних в муляку, ледве чутно лолотіла мутна вода. Потойбіч видно було стирлований лужок, на якому паслися гуси; намацуючи ногами ковзкі вільхові бервена і брьохаючись по кісточки у воді, Юр перебрів на той берег, і стежка, вихопившись із-поміж куп оситнягу, повела його через вигін, а затим пірнула в густий здичавілий садок, де під ногами тріщало сухе галуззя, обламане осінніми вітрами, й запровадила у дворисько, на якому стояла повітка, криниця з мальованим дашком, а трохи далі — добренна хата з білої цегли й ушита бляхою, яка місцями проржавіла й узялася довгими червоними патьоками; й допіру він вийшов на те обійстя, як в ополонці поміж хмарами свінуло полудневе сонце — і хльоснуло його увіччю, й він спинився напівдорозі, затуляючись ліктем і не бачачи перед собою нічого, крім гарячих оранжевих плям.
— Сюди завертай... сюди! — гукнув десь поруч деренчливий насмішкуватий голос.
Під яблунею в плетеному кріслі сидів череватий дідуган із круглою, мов гарбуз, головою. Незграбно ступаючи, Юр підійшов до нього й спинився, відкидаючи на землю тяжку довгу тінь.
— Здорові були!..
— Здоров і ти... враг народа! — насмішкувато примружився Багрій. — Прийшов, значить?
— Ну!
— Казали мені, казали, що тебе лиха година принесла... Такі, як ти, рано чи пізно, а вертаються... щоб знов пхати свого носа в чужі діла!
— Що, вже чутки пішли? — після паузи обізвався Юр.
— Всеньке село балакає! Приїхав, кажуть, на нашу голову, гицель такий...
Юр кинув оком зокола й, нагледівши якогось пенька, підкотив його носаком.
— Тут і села того лишилося! — понуро сказав він, сідаючи на пеньок. — Ішов я оце берегами, так половина дворів пусткою стоїть...
— Вимирає люд, вимирає... — кивнув Багрій. — На той рік у перший клас п’ятеро душ всього піде! А яке ж село було після революції — три млини, церква... півтори тисячі дворів! Писанка, не село...
— ... поки ви його не виморили в голодовку!
Багрій махнув рукою.
— А ти, враг народа, мовчи! Мовчи, втямив? Ти не жив у те врем’я... так і язиком не ляпай за те, чого не бачив! — Він зміряв його понурим поглядом. — Шкода, не задавила тебе совєцька власть...
— Та мене, знаєте, важко задавити! — посміхнувся Юр краєм рота, і його лице набрало недоброго, вовчого виразу.
— Воно й видно... здорова товаряка вимахала! — Багрій аж сплюнув. — Чого прийшов, кажи?
— Поговорити... — він витримав паузу й знову посміхнувся. — Справа одна є!..
—Ну... говори!
Юр глянув на нього спідлоба.
— Тридцять третій не забули? — Старий нічого не второпав, і він докинув: — Як застрелили мого діда, пам’ятаєте?
— А воно тобі на хріна оце... — Багрій раптом здивовано відкинувся у кріслі. — А-а, то ти за цим приїхав... задля цього і вернувся, товаряко?!
— Ну! — буркнув він.
— Й тобі хочеться оте порохно ворушити? Доскіпуватися, хто й кого вбивав більше, як шість десятків років тому?!
— Я поставив запитання!
Старий замовк і якусь хвилю тільки сопів, про щось напружено міркуючи.
—