Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
Мабуть, мене таки добряче розвезло — музика зненацька урвалася, а я все плигав і плигав, наче мартопляс. Оговтавсь я лише після того, як на танцмайданчик вискочив голова з двома сільськими активістами. Він підбіг до мене й, не кажучи ні слова, так деменув кулаком по обличчю...
... хлопчина, котрий зирить спідлоба рішучим настороженим поглядом. Десь із хвилину Юр мовчки розглядав крихітне чорно-біле фото, а тоді закусив губу й, пробурмотівши щось нерозбірливе, пожбурив комсомольський квиток у багаття. Книжечка червоною пелюсткою майнула в повітрі й, насилу торкнувшись полум’я, спалахнула мов сірник. Палітурка здулася пухирями; видно було, як чорна голова на ній скорчилася, вигнулася мов гадюка — і спливла вогнем та димом, розпадаючись на клапті сірого попелу.
Юр сплюнув у вогонь і, понурившись, потяг до хати. Двері в світлицю були прохилені й, переступивши сінешній поріг, він мовби потрапив ув атмосферу свого жахливого сну — стіни світилися в дверному прозорі мертвотно-білим сяєвом, і на якийсь мент йому здалося, що позаду озивається отой журливий голос, заводячи стару-стару пісню; але тут-таки мана щезла і, заглянувши до світлиці, він уздрів старе дощате ліжко, побите шашелем, вичовганий стіл під образами, сволок із випаленим на ньому чудернацьким хрестом — і глибоко відітхнув, бо все це були звичні обжиті предмети, котрі супроводжували його з перших днів життя. Покій був чисто виметений і натоплений, усе лежало на своїх місцях, тож світлиця вже не справляла враження глухої пустки, де тхне холодним комином і отим специфічним духом, який зостається в хаті після того, як з неї виносять небіжчика. Єдине, що його бентежило, була тиша — допіру він спинявсь, як вона починала вливатися йому в вуха, неначе розплавлений віск, і на тлі цілковитого безруху, що стояв як у хаті, так і надворі, здавалося, що це безгоміння таїть у собі якусь загрозу. Юр зітхнув і, взявши під грубою клумак із дрантям, потяг його в сіни, а потім, задкуючи, пересадив через поріг і виволік надвір.
Хмиз уже трохи перегорів, і багаття палало ясним чистим огнем. На лаві під горідчиком сиділа баба Лепестина. Здолавши розбитий спадистий узвіз, вона все не здужала віддихатися й, коли він поздоровкався, тільки знеможено хитнула головою.
Юр пожбурив клумака в огонь, і над голими верховіттями яворів знову заклубочилося їдке темне димовисько. Він підворушив огнище ґаблями, й коли багаття загоготіло, дедалі вище й вище шугаючи в небо, відступився назад і втомлено сів на лаву.
Хвилини зо дві обоє мовчали.
— Не передумав? — поспиталася баба Лепестина, дивлячись ув огонь.
Юр поворухнувся.
— Ні! — буркнув він по хвилі.
Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.
— З тих людей, — сказала вона, — щитай, нікого вже й немає... А ті, що живі, нічого тобі не скажуть!..
— Ска-ажуть! — недобре посміхнувся Юр.
Баба знову замовкла й довго не озивалася й словом.
— У тім году, — нарешті заговорила вона, — люде наче з цепа зірвалися... Ті комнезами що їм хтілося, те й чинили!.. Це таке було, наче подурів народ, Їй-Богу...
Він понуро кивнув.
— Таке всі розповідають...
— Тато мій опухли, — помовчавши, знову заговорила баба, — й лежали на печі... Прийшла Дзякунка з комсомольцями шукати хліб. Це був лютень, остатня заготівля — тоді вимітали все, що восени не здужали вигребти... щоб у них душу одібрало! А в нас же ж у хаті хоч запали... То Дзякунка вхопила макогона, стягла батька на піл... та як увалила по голові — тут він і Богу душу оддав!..
— Я одного не можу втямити, — озвався по хвилі Юр, — як оце таке могло коїтися?
— Ніхто сього вже не втямить... — тихо відказала баба — Щоб се второпати, треба той час пережить!.. — Вона знову помовчала. — Дзякунка ще жива, між іншим...
— Ну?! — не повірив Юр.
— Вісімдесят штири годи вже, а вмирати й не думає... Оце на проводи зійшлися люде коло тих кагатів, де з тридцять третього мерці лежать, коли ж і вона шкандибає. Прийшла та й крашанки собі в торбу з могили цупить, уявляєш? Тут Лебедиха як напнула її мокрим рядном: ти, убійнице, каже... стерво ти комсомольське, ти оцих людей голодом виморила — та ще хочеш і теє од них забрати, що на помин душі принесли?! Іди, каже, іди звідціля... щоб твій і слід запався! — Баба замовкла. — О, їх дідько не бере, цих активістів... он і Багрій ще живе, котрий буксирами заправляв...
— Директор?
— То він уже після войни директором школи зробився... а в тридцять третьому його поставили уповноваженим по заготівлях! Ой і запеклий же комуняка був...
— Та знаю я! — зітхнув Юр і, підвівшись...
ГЛОСАРІЙ. Ой над лісом над лебедином огняна мітла летить. Вийду я на кремінну гору, запалю громову свічу, стану огняну мітлу просити-заклинати. Ти, огняна мітло, Коштрубова донько! Сядь на кремінній горі, забери мене, босорканю-чакунку, понеси на Вкраїну до роду мого. На Вкраїні ріка в чистім полі біжить, над тою рікою червоне село стоїть. На тім селі серп та молот, а в тім селі смерть та голод. Бистру річку я перебреду, свого роду питатися прийду. Аж стоїть на дверях активіст — щоб ще тільки роги йому да хвіст! — «Активісте комуняцький, а де ж рід наш козацький?» — «Не літай, рожденна відунко, не шукай, свого роду в Україні не питай — я його із хати виганяв, на морозі да холоді погибати кидав, у сирую землю до їдної души закопав... щоб його і слава на білім світі полягла, щоб тілько Совдепія по всенькій землі цвіла!» — «Ой ви ж, активісти, ой ви ж, комуністи, кобилячої голови діти! Згиньте ж ви, пропадіть, в бездонну Отхлань ідіть — там ваш батько Лєнін у чорній смолі янчить, матка ваша Карла-Марла в огненній печі шкварчить. Тут ви більше не гулятимете, крови нашої не смоктатимете — скоро діти козацькії до зросту дійдуть, комуністів да комсомольців за шкуру візьмуть, будуть їх різати,
