Прозріння - Жозе Сарамаго

на цікавий зразок політичної страховинності, гідний вивчення. Ця ідея під будь-яким кутом зору була абсолютним безглуздям, вона не мала нічого спільного з дійсністю, тут, як і в будь-якому іншому місці планети, люди відрізняються один від одного, думають по-різному, не всі вони бідні й не всі багаті, а щодо людей середнього достатку, то одні ним задовольняються, а інші — ні. Єдина подія, щодо якої, не згадуючи наші попередні дебати, вони були одностайні, це подія нам уже відома, тож не варто до неї повертатися. Проте природно було запитати, й це запитання багато разів повторювали як іноземні журналісти, так і вітчизняні, з яких незбагненних мотивів досі не виникали інциденти, сварки, бійки, кулачні битви або й битви серйознішою зброєю між тими, хто голосував чистими бюлетенями, та всіма іншими. Це запитання показує, до якої міри важливі найелементарніші знання з арифметики для всіх, хто входить до війська журналістів, бо в даному випадку їм досить було б пригадати, що осіб, які голосували чистими бюлетенями, було вісімдесят три відсотки від населення столиці, а всіх інших, докупи складених, ледь-ледь набиралося сімнадцять відсотків, і не слід також забувати про дискусійну заяву партії лівих, що всі, хто голосував чистими бюлетенями, належать до її прихильників, що, висловлюючись метафорично, вони плоть від її плоті, і якщо не всі прихильники партії лівих голосували чистими бюлетенями, хоч у другому турі виборів багато з них голосували саме так, то лише тому, що ніхто не дав їм відповідного наказу. Ніхто нам не повірив би, якби ми стали стверджувати, що сімнадцять відсотків вийшли на битву з вісімдесятьма трьома відсотками, давно минули ті часи, коли перемогу здобували не кількісною перевагою, а завдяки Божій помочі. Ще одна місцева подія, результати якої було цікаво з’ясувати, це те, що сталося з тими п’ятьма сотнями виборців, яких прямо в чергах до виборчих дільниць заарештували шпигуни міністерства внутрішніх справ, тими, які потім мусили витримати тривалі допити й пережити агонію витягування з них їхніх найінтимніших таємниць детекторами брехні, а також цікаво було довідатися, що збираються робити агенти секретної служби та їхні помічники нижчого рангу. Що стосувалося першого пункту, ми могли мати лише сумніви й ніякої можливості прояснити їх. Ходили чутки, ніби п’ятсот ув’язнених виборців продовжували, згідно з відомим поліційним евфемізмом, співпрацювати з властями з метою прояснення фактів, інші стверджували, що їх випустили на волю, хоча щоразу випускали у невеликих кількостях, щоб вони не вражали спостерігачів своєю чисельністю, хоча найскептичніші з оглядачів підтримували версію, що їх усіх тримали поза межами міста, що вони перебували в невідомих місцях і що допити, попри досі добуті нульові результати, тривали. Неможливо було здогадатися, хто мав рацію. Щодо другого пункту, тобто що збиралися робити агенти секретних служб, то тут жодних сумнівів ні в кого не було. Як почесні службовці, гідні найвищої похвали, вони щоранку виходили зі своїх домівок, перетинали пішки місто з одного кінця в другий у пошуках чогось підозрілого, й коли їм здавалося, що риба ось-ось клюне, застосовували нову тактику, яка полягала в тому, щоб уникати тривалих балачок і несподівано ставити прямі запитання тим, хто захоче їх слухати, Поговорімо відверто, як друзі, я голосував чистим бюлетенем, а як голосували ви. Спочатку ті, до кого звертатися з таким запитанням, обмежувалися тим, що давали вже відомі відповіді, мовляв, ніхто не зобов’язаний повідомляти, як він голосував, жодній авторитетній особі, яка запитає його про це, а якщо раптом один із них набереться зухвалості зажадати від надто доскіпливого допитувача, щоб він тут-таки назвав своє прізвище, від імені якої влади або організації він поставив своє запитання, тоді такий зухвалець матиме можливість помилуватися рідкісним спектаклем, побачити, як агент секретної служби бере ноги на плечі й кидається навтікача, бо очевидно, що нікому не спаде на думку наважитися відкрити гаман і показати посвідчення своєї особи з фотографією на тлі державного прапора або назватися, що я такий-то і такий. Але так, як ми вже сказали, було лише спочатку. Починаючи від якогось часу поширилася народна думка, що найкращою поведінкою в подібних ситуаціях буде не давати ніякої відповіді тому, хто підкотився до тебе з таким запитанням, просто обертатися до нього спиною, а якщо той надто до тебе причепиться, голосно вигукнути, Відчепися від мене, або для того, хто полюбляє висловлюватися більш прямо і надавати більшої рішучості своїм словам, послати надто цікавого співрозмовника відомо куди. Природно, що агенти секретної служби повідомляли своїм начальникам такі відповіді у закамуфльованому вигляді, намагалися не розповідати про ці невдачі, задовольняючись повідомленнями про вперту й систематичну відсутність у допитуваних духу співпраці, яку населення столиці безперервно підтверджувало. Можна було подумати, що такий порядок речей досяг пункту, подібного до того, коли двоє борців, наділених однаковою силою, штовхаючи один одного в протилежних напрямках, якщо справді вони не зрушували ніг із тих точок, на які їх поставили, не могли на жоден палець просунутися вперед, і в кінцевому підсумку лише остаточне виснаження одного з них могло принести перемогу другому. І на думку особи, безпосередньо відповідальної за діяльність секретної служби, патову ситуацію пощастить негайно виправити, коли один із борців дістане підтримку від іншого бійця, а це в даній конкретній ситуації означало, що треба негайно відкинути процеси умовляння, які досі панували, і перейти без будь-якої стриманості до вагомих методів, які не виключають застосування брутальної сили. Якщо столиця за свої численні провини перебуває у стані облоги, якщо військові сили муситимуть навести дисципліну й удатися до суворих дій у випадку тяжкого порушення суспільного порядку, якщо вище командування візьме на себе відповідальність і дасть слово честі не вагатися, коли настане година ухвалювати рішення, тоді секретні служби візьмуть на себе завдання створити адекватні вогнища опору, які апріорі виправдають суворість репресій, що їх уряд великодушно прагнув усіма мирними засобами й, повторимо його слова, вдаючись до засобів переконання, уникнути. Після цього заколотники не зможуть нарікати на дії уряду, адже вони дістали те, чого хотіли. Коли міністр внутрішніх справ приніс цю ідею на засідання вузького кабінету, або кабінету кризи, прем’єр-міністр нагадав йому, що він іще має засіб розв’язати конфлікт, і тільки в тому малоймовірному випадку, коли він зазнає невдачі, вони розглянуть не лише його новий план, а й інші плани, які тим часом виникнуть. Хоч і лаконічно, лише в двох словах, але міністр внутрішніх справ висловив свою незгоду, Гаємо час, зате міністр оборони ясно дав зрозуміти, що військові сили виконають свій обов’язок, Як і