Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Хочеш у кондитерську? — запитав він у кутку будєйовіцької площі.

Я навіть засміялася. Тато ніби зупинився в часі. Постійно бачив у мені ту маленьку дівчинку, якій купував ванільний пудинг із шоколадною поливкою в білому стаканчику в кондитерській, де на стінах були намальовані Кржемілек і Вохомурка[10]. Мені подумалося, що б він сказав, якби знав про мене все, і мене кинуло в жар. Тож я з радістю затягнула його в магазин із черевиками. Потім тато витягнув із портфеля рецепти від лікарки Брейхової, і ми пішли в аптеку.

Ми поверталися автобусом. Тато сидів біля вікна, зелена коробка з моїми новими черевиками хиталася в сітці над нашими головами. У кожного з нас на колінах була торбинка. У кишені татового плаща лежали ліки для мами. Я тішилася, що покажу їй бежеві літні черевики, які купив мені в Будєйовіце тато.

— Колись ти мені отак у автобусі показував поле, яке належало дідові з півночі.

— Воно тут ліворуч, а ще один шмат он там, під лісом.

— А тут праворуч?

— Це вже не колгоспна власність. Це державна.

— А коли переїхали дід і бабуся?

— У п’ятдесят третьому. Нам усім тоді довелося поїхати, тітці Божці з Анежкою — їй тоді було три роки.

— А скільки ти там був, на півночі?

— Десь три роки. Дід хотів, аби я повернувся сюди. Хоча б приблизно в цей район. Їм із бабусею не можна було.

— А чому вони хотіли, щоб ти жив тут?

— Щоб принаймні хтось із сім’ї був поблизу цих наших полів. Дід тоді ще вірив, що все повернеться й він отримає господарство назад.

— А ти?

— Тоді я татові вірив.

— А сьогодні?

Він нічого не відповів, дивився через вікно на поле біля дороги. Ми ніколи не просунулися далі, він мовчав, а я боялася випитувати. Дорогою до села він вже не заговорив.

Коли я прокинулася вранці, брата в кімнаті вже не було, я дивилася на скуйовджену ковдру на його ліжку й прим’яту подушку. На стіні кольорові зображення мотоциклів, автівок, пілотів Формули-1 і боксерів, прикріплені кнопками. Він нещодавно повісив там і якихось дівчат, але їх тато позривав, хоч вони й були вдягненими. Я знала, що він не міг спати, говорив про цю суботу вже два тижні. Я щось на себе накинула, у кухні з’їла булку з маслом, чай у чайнику був іще теплий. Мама була на ранковій зміні, тато десь-інде, кухня була порожня й тиха. Я дивилася через вікно на річку, сусідські гуси прочалапали повз низький парканчик нашого саду. Через відчинене вікно долинав запах річки й свіжоскошеної трави. На поверхні плив великий шмат білої піни, спочатку він проплив повз школу, потім потік приніс його до нашої хати й далі понесе до греблі, де той розіб’ється. Але я вже могла тільки уявляти, як вода у Влтаві рухається далі до дядькового дому, а потім за село до Скелі.

Із суботніх мрій мене вирвав шум мотора. Я швидко вибігла і вже за порогом босі ноги всунула у капці, які носила мама, коли ходила годувати курей. Шум мотора зростав до вищих обертів, а потім раптом стих. У серпневому ранковому повітрі вчувався дим вихлопів, спалений бензин. І в цьому всьому запахові й куряві — великий червоний мотоцикл, на якому сидів Гонза. Шолом висів на ручці, джинси підгорнуто до середини литок, теніски взуто на босі ноги, біла футболка зі смужками мазуту. Майже біле волосся літало в нього навколо вух у свіжих подувах вітру з річки. На обличчі той його усміх, від якого дуріли всі дівчата в селі й найближчих околицях.

— Сестро, не перекинься, — сміявся Гонза, коли побачив, як я чимчикую до нього через подвір’я. — Я тебе покатаю, тільки не в цих капцях, обісраних курми.

А потім я побачила, як раптом його усмішка зіслизнула з губ. Я підійшла до нього, торкнулася блискучих ручок керма й тільки тоді побачила тата, який виходив із тіні нашої хати. У нього була спітніла сорочка, у руці — брусок для коси.

— Ми з Венцою поїхали за ним зранку аж до Воднян, — відкашлявся Гонза й ударив долонею по металевому баку.

Тато повільно підійшов до нас, губи мав міцно стулені, очі сердиті.

— А ти на нього заробив? — запитав він.

— Я ці бабки Венцові поверну, не переживай, — звернувся до нього Гонза войовничо.

Я раптом відпустила мотоцикл і відійшла на крок.

— Бабки, так? Здається, це називається