Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон

— Не бійся. Мої кулі хоч і мають м'які носики, зате б'ють влучно і вилітають з другого боку сплющені в кружечок. А коли я матиму приємність бути до твоїх послуг? Біля ополонки гарне місце.

— Не погане. Будь там рівно за годину, тобі не доведеться довго чекати на мене.

Обидва надягли рукавиці й вийшли з поста, дарма що товариші вмовляли їх помиритися.

Почалося все з дрібниці, однак у таких упертих і запальних людей дрібниці швидко розростаються у велику образу. Окрім того, в ті часи ще не здогадалися розморожувати грунт і добувати золото взимку, тож люди з Сорокової Милі, замкнені в таборі тривалою арктичною зимою, робилися обважнілі від переїдання й примусових лінощів і такі дражливі, як бджоли в кінці літа, коли вулики переповнені медом.

У Північній Країні тоді ще не існувало правосуддя. Кінна поліція теж була справа майбутнього. Кожен сам міряв образу й визначав кару, залежно від того, як вона йому допекла. Рідко коли громада втручалася в такі справи, і ніколи за всю похмуру історію табору на Сороковій Милі не порушувано восьмої заповіді.

Здоровило Джім Белден поспішно скликав раду. Відлюдька Макензі настановили головувати й відрядили посланця до панотця Рубо, щоб і той прийшов на допомогу. Вони розуміли, що становище їхнє парадоксальне. Можна було втрутитися й не допустити до поєдинку, однак це суперечило б їхнім власним поглядам, хоч їм і дуже хотілося, щоб товариші не стрілилися. З одного боку, їхня простацька давня етика визнавала право кожного ударом відплачувати за удар, але ж вони ніяк не могли погодитися на те, щоб двоє добрих товаришів, таких, як Бетлз і Мак-Фейн, зійшлися в смертному герці. Теоретично вони вважали за боягуза того, хто уникає бою, коли йому виклик кинуто; проте як самі зіткнулися з такою справою, то не хотіли, аби вона дійшла кінця.

Зненацька нараду було перервано. Надворі зарипіли мокасини, почувся крик, а тоді постріл револьвера. Двері шпарко відчинилися, й увійшов Мелмют Кід, весело поблискуючи очима. В руці він тримав кольта, з якого ще курився дим.

— Поклав на місці. — Він замінив порожню гільзу й додав: — Твого собаку, Відлюдьку.

— Жовте Ікло? — спитав Макензі.

— Ні, того клаповухого.

— До біса! Таж він був здоровий!

— Вийди подивися.

— А врешті, воно й краще. Я таки боявся, що він заслабне. Сьогодні вранці вернувся Жовте Ікло і добряче покусав його, та й мене мало не повдовив: кинувся на Заринену, але вона метнула йому спідницею межи очі й викрутилася. Тільки того, що порвала спідницю та добре викачалася в снігу. А він знов забіг до лісу. Гадаю, що вже не вернеться. В тебе теж загинули які-небудь собаки?

— Один, найкращий з усього запрягу. Шукум. Сьогодні вранці почав кидатися на всіх, але не наробив багато лиха. Напав на собак Ситки Чарлі, і вони розтягли його по всьому шляху. А тепер двоє з них сказилося і втекло; як бачиш, він зробив своє. Коли ми чогось не вигадаємо, то до весни лишиться мало собак.

— І людей теж.

— Як то? З кимось сталося лихо?

— Бетлз і Мак-Фейн посперечалися, а тепер зійдуться біля ополонки, щоб докінчити суперечку.

Йому докладно розповіли пригоду. Мелмют Кід звик, що товариші його завжди слухаються, і взявся владнати цю справу. Він швидко вигадав, як виплутатися з халепи, і пояснив свій план товаришам; ті пообіцяли неодмінно виконати всі його настанови.

— Отже, ви бачите, — закінчив він, — що ми не позбавляємо їх змоги битися, а однак я гадаю, що вони самі не захочуть, як зметикують, до чого йдеться. Життя — то гра, а люди грачі. Вони гратимуть на все, коли є хоч один шанс на тисячу виграти. Але позбавте їх того одного шансу, й вони не гратимуть.

Він удався до начальника поста:

— Відміряй-но мені три сажні найкращого півдюймового манільського мотуза. Ми встановимо такий прецедепт, що люди Сорокової Милі повік будуть його пам'ятати, — пророкував Кід. Потім, обкрутивши мотуза навколо руки, повів своїх товаришів до ополонки якраз вчасно, щоб зустріти супротивників.

— Яке, в чорта, він мав право приплутувати до цієї справи мою дружину? — загримів Бетлз, коли товариші спробували вмовити його. — Це зовсім ні до чого не прихопилося, — заявив він рішуче. — Це зовсім ні до чого не приходилося, — проказував він раз у раз, ходячи сюди й туди та піджидаючи Лона Мак-Фейна.

У Лона ж Мак-Фейна обличчя палало, а рот не стулявся: він зухвало кидав виклик церкві.

— Коли так, панотче, — кричав він, — коли так, то я залюбки загорнуся в полум'яну ковдру й ляжу на постіль з жару. Але ніхто не скаже, що Лонові Мак-Фейну завдали брехні, а він облизнувся й навіть вухом не повів! І не треба мені вашого благословення. Я хоч і неотесаний, але серцем відчуваю, що добре, а що зле.

— Таж це не серце, Лоне, — зауважив панотець Рубо, — це гординя спонукала тебе підняти руку на свого ближнього.

— Це вже ваші французькі вигадки, — відказав Лон. І потім, повертаючись іти, спитав: — А ви відправите панахиду, коли мені не пофортунить?

Але священик тільки всміхнувся. Він і собі повернувся й рушив у напрямі білої замерзлої річки. До ополонки провадила втоптана стежка із ступінь завширшки. Обабіч лежав глибокий, пухкий сніг. Люди йшли один за одним, мовчки, а священик у чорній сутані надавав походові урочистого, похоронного вигляду. Як на Сорокову Милю, то це був теплий зимовий день; обважніле небо нависло низько над землею, а живе срібло показувало незвичний рівень — двадцять градусів під нулем. Але це тепло не тішило. Навіть високо вгорі вітер ані кивав, і хмари зависли нерухомо, похмуро, віщуючи ранній снігопад. А байдужа земля, скована зимовою сплячкою, не готувалася його зустрічати.

Коли прийшли до ополонки, Бетлз, походжаючи, очевидно, знов мовчки обмірковував сварку, бо на закінчення вигукнув своє: «Це зовсім ні до чого не прихопилося!» А Лон Мак-Фейн похмуро мовчав. Гнів так душив його, що він не міг говорити.

А все ж у ті хвилини, коли вони не думали про сварку, то обоє дивувалися на своїх товаришів. Вони сподівалися, що їм чинитимуть опір, і ця мовчазна згода ображала їх. Здається, можна було більшого сподіватися від близьких людей, і обидва в душі почувалися наче скривдженими й обурювалися тим, що стільки друзів без єдиного слова протесту вийшли подивитися, наче на свято, як вони стрілятимуть один одного. Видно, небагато вони були варті в громаді. Якось дивно поводилися їхні товариші, аж не вірилося.

— Станьмо спина