Українська література » Сучасна проза » Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Читаємо онлайн Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Олекса аж на місці всидіти не міг, аж підскакував — так йому це все імпонувало! А сто літ згодом і про нього самого такі речі оповідали.

— Не любили того Головача пани дуже. Бо він за бінним народом обставав. Та ще й тому не любили, що він мав у короля велику честь. А то з тої причини, що врєтував короля від лиха.

Мав наш найєсніший король їкось войну із невірним царем. Та й тот поганий цар пишет ід' нашому королеви: «Кіко маєш, — кае, — воська свого, то все висилай бити–си зо мнов!» А в нашого короля нема тіко воська, аби моча здужєти того цара поганого. Зажуривси король. Коли хтось му каже: «А ви Головача пішліт». — «Єкого Головача?» — «А є у вас у полонинах під Гутиком такий, Головач си назива, шо у него голова пудна: у мірну гелетку завелика. Тот такий дужий Головач, що самий підет на усьо турецьке вось–ко». Нема шо єнчого робити крулеви. Пишет до поганого царє кріль, що буде посилати проти турецького поганого воська одного жомніра. Засмієлиси турки з того. «Ано–ко, но–ко — будемо вигіти, що то за жомнір оден проти воська цілого». Посилаєт кріль по Головача: «Йди, будь ласка, рєтувати! Дам тобі, що сам ісхочіш, лиш рєтуй!» — «Добре, — каже Головач, — лиш прошу ми ізробити палаш сталений, ніби меч такий, на дванацік шєжінь задовгий та й аби був на вба боки гострий». Вробили вму такий палаш. Тогди він пшов собі из тим палашем на войну. Прийшов він на тоту войну, а турки зачєлиси з него смієти. Лиш недовго си посмішковували, бо Головач єк узєв свій палаш, єк ним махне, то в оден бік упаде дванацік шєжінь народу, а в другий так бік — іше впаде дванацік шєжінь — то єго, у турецькім воську, впало людей. Стрілєют турки у Головача, кулі сип'ютси градом, а він тото не тураєт, бо го не ловитси жадна куля. Видит ворих, шо то йкає біда — давай кікати. Та й укік увес, Головач сам–оден прогнав турків».


Аж сюди заблукалися у гори билинні герої великого князя Володимира: що як махне в один бік — у ворожім війську вулиця; махне в другий — з перевулочками.

Але сіра посередність ненавидить героїв. Король добре ставився до Головача, закликав його навіть до себе до Варшави, але Головач не хотів кидати полонини, бо й дійсно — де може бути краще, як на полонині?

«То шо ж тобі дати за твою службу?» — «Давайте мені на куждий тиждень вина по бочівці та й єлівку».

Король пристав на тото й висилав туди під Гутин щотижня вина та й єлівку. Та й жив собі добре Головач.

Єк му стребитси грошей, іде до міста й каже собі заплатити тіцько а тіцько грошей. То багачі зложєютси на тоти суми, бо йк би си не зиклали, то би рабував Головач. А панам то не подобаєтси. То вни часом прилагодє зраду на Головача: лиш він до міста, а вни до него бурр! Із дванацітьох пушок враз! Та й шо ж? Ік то ніби горох до стіни.

Довго так воював Головач, доїдав панам та багатирам. Приберали вни на него ружного способу, лиш оничково не могли діймити. А оден си ізнайшов.

«Видев, — кае, — у него, є йка любаска. Ци би не підкупили ми ю, аби вна візнала, від чого му може бути смерк?…» А Головач діправді має любаску собі, і вна на него пизму[46] мала в серці. Бо то вна мала колис, тота баба, собі любаса, чоловіка їдного. Та й тот із нев був шо був, а витак вна му си навкємила, та й він ї облишив. То він ї облишив, а вна за–взєласи за тото — я тє, кае, зі світу спрахчю. А тот чоловік смієтси з бабиних слів. Та й баба тота зійшласи з Головачем, підійшла йму під смак та й вогорит раз: «Ци би ти он пішов того а того чоловіка вбити, бо він ми межу переворав…» Бач, куда перевернула лиха душє… Головач послухав лихої баби, пшов ід тому чоловікові. Лиш не застав го дома. Пшов удруге — так само не застав. І так ходив три рази, лиш усе не застав. А йк війшов у четвертий раз, а тот чоловік пасет вівці. Та й каже: «Єй, пане Головачу… Кіко ви разів у мене були, та й я не міг вас видіти та й погостити. Ік ласка ваша й охвота — віберітси єлов'єгу їдну або хоч і дві». А Головач му: «Ой, не хочу я ви' тебе нічо, бо війшов–сме тє вкєти». — «А за йку провину ви бе–сте мене били?» — «Та бо десь ти мої любасці поле переворав». — «Я їй поля не переворав, лиш свого не дав, аби вна переворала». — «Єк тому правда, то добре–с зробив: свого не давай, але ж бо й чужого не руш». Так вни поговорили, та й пшов Головач, а баба тота: «Ци забивєс?» — «Нє!..» — «А чіму нє?» — «Я му не дав житє та й відобрати не можу. А до того шє він ми казав, шо твого не рушєв, лиш свого не давав». Та й баба з того на него усерди–ласи, на Головача ніби, лиш мовчєла до часу. А йк прийшли пани та зачєли ї підговорєти, то вна відразу си згодила, ніби візнати від Головача, від чого му смерк може прийти.

От їдного разу, йк вни набулиси зі собов, вна си питат: «А шо то каут, ніби тебе не мож забити?» — «Мож і мене забити, лиш треба знати спосіб». — «А йкий же то спосіб?» Довго він не хтів говорити, але погадайте лиш собі, шо курва може! Ік зачєла ластитиси, ік зачєла просити, плакати, то він таки узєв та й віговорив. «То, видиш, маю я срімний волос у голові. Каби го хто вімок, а витак набрав із паров

Відгуки про книгу Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: