Гора між нами - Чарльз Мартін

Розгрібши сніг, я засунув руку до його кишені. Ось вона — мідна «зіппо». Я клацнув кришечкою — приємний звук асоціювався одночасно з Діном Мартіном[23] і Джоном Вейном[24], — та крутонув коліщатко, поруч із яким негайно спалахнув вогник.

— Дякую, Ґровере, — прошепотів я.

Запальничка була вся гладенька — відразу зрозуміло, що провела в кишені чимало років. Збоку було якесь гравірування, і я придивився уважніше: «Світло на моєму шляху». Від запальнички я підпалив невеличку гілочку та потримав, аж поки вогонь добре розгорівся, а відтак підсунув під купку сухих голок. Вони швидко підхопили полум’я, і я почав підкладати клаптики паперу й великі гілки. Ешлі дивилась, як догоряє пакетик з-під горішків.

— Смачнющі були горіхи.

Собака підповз до тепла і знову скрутився пухнастим калачиком на мішку Ешлі поближче до вогню. Вогонь точно не був зайвим — нам відразу стало якось веселіше і не так боязко думати про брак їжі чи навіть можливості її знайти. Сам я міг би протриматися десь із тиждень без харчів — на самій воді. Однак у такому стані з мене не буде жодної користі. Колись давно я бачив фільм «Живі»[25] — і мені було неймовірно огидно. І зараз навіть думка про тіло Ґровера за штурвалом викликала не меншу огиду. Ні, я не їстиму його. Ні. Навіть якщо питання постане руба, у найгіршому випадку в нас є собака. Щоправда, такий песик нагодує нас лише раз, так що, мабуть, уперше в житті його розмір дає йому неабияку перевагу. Був би він лабрадором чи ротвейлером, я всерйоз замислився б щодо стейку із собачатини.

Ми мовчки дивилися на вогонь, дозволяючи собі відпочити від усього. Зрештою Ешлі порушила тишу:

— Я ось думаю, що подарувати Вінсу на весілля. І нічого не спадає на думку. Є ідеї?

Я підкинув іще одну гілку до багаття.

— Наше весілля ми святкували у хатинці в горах Колорадо. Невеличкій такій, вкритій снігом, — я гигикнув, — просто як наша оця. Ми з нею тоді ще платили студентські кредити і грошей не мали ані солі дрібка, тому домовилися, що не даруватимемо подарунків.

— Але ти таки щось подарував?

— Фіолетову орхідею.

— А, ось як уся та оранжерея почалася…

Я кивнув.

— Навзагал мені подобається, як ти говориш про дружину. Відчувається, що для таких людей, як ви, весільні обітниці — не порожні слова. — Ешлі вмостилася зручніше в мішку. — Я часто зустрічаю людей, які живуть із чоловіком чи дружиною наче з сусідом по кімнаті. Складається враження, що вони випадково зустрілися, незрозуміло чому взяли разом іпотеку та бозна-як народили спільних дітей. При цьому кожен з них немов сам по собі. Тож-бо приємно почути, що буває інакше. Як ви з нею познайомилися?

— Давай я завтра розповім? Нам обом треба вже спати. — Я потер очі та простягнув їй пігулку рецептурного знеболювального.

— Що це?

— Сильне знеболювальне. Окситоцин з тайленолом.

— А багато його в тебе?

— Три пігулки.

— А чого ти сам не вип’єш?

— Мені не так боляче. А тобі вони ще знадобляться. Пий-пий, тобі треба добре поспати. На такій висоті вони ще й діють одна за дві…

— Це як?

— Через висоту ефект від однієї пігулки буде як від двох.

— А, тобто голова не болітиме?

— На жаль, головний біль може лишитися. Аварія, та ще й така висота… Проте через день-два ти звикнеш, і біль мине.

— Тобі теж болить?

— Так.

Вона потерла шию та плечі.

— Господи, у мене все затерпло.

— Це від удару. Минеться.

Її погляд упав на Ґровера, і вона ковтнула. Він сидів метра за півтора від неї, задубілий, вже майже повністю засипаний снігом.

— Ми можемо щось для нього зробити?

— Я поховаю його, але не зараз. Бо його треба буде перенести кудись, а я наразі й себе ледь переносити можу.

— Ти дихаєш так, наче тобі вкрай боляче.

— Нічого. Відпочивай. Я зараз повернуся.

— У мене ще одне прохання.

— Кажи.

— Мені знову треба до вбиральні.

— Звичайно, зараз.

Цього разу вона закінчила швидше. Сеча лишилася чистою, жодних ознак крові — чудово. Я знов обклав її ногу снігом.

— Слухай, може, досить уже оцього? Я і так змерзла як цуцик.

Я намацав пульс у неї коло кісточки.

— Ну, якщо нога нагріється, тобі стане дуже боляче. І, повір, не варто знати, наскільки дуже. У таких умовах не слід із цим жартувати. Слухай, стає холодніше, тому, вважаю, нам варто спати поруч, щоб було трохи тепліше.

Ешлі кивнула, і я відгріб коло неї трохи снігу та поклав свій мішок.

— Котра зараз година?

— Кілька хвилин на сьому.

— Я зараз мала б бути в церкві. — Ешлі лягла, увіп’явши погляд у «стелю».

Я сів поруч. Від холоду наш подих повисав у повітрі невеличкими хмарками.

— Ти вже була заміжня?

Вона мовчки потрусила головою. В очах стояли сльози. Одна покотилася, і я прибрав її рукавом та заразом оглянув шви над оком. Під очима набряк трохи спав, і стало видно, як схудло її обличчя.

— Ну, ще будеш. От тільки заберемося звідси — і ти одразу поїдеш на весілля. Просто трошки пізніше, ніж планувалося. — Я не майстер утішати, на жаль. — Тобі личитиме біле.

— Звідки знаєш?

— Ну, у мене теж було весілля. Щоправда, маленьке.

— Що, дуже маленьке?

— Так. Я, Рейчел та її батьки.

— Справді маленьке.

— Так от, коли відчинилися двері… я побачив її в тій довгій білій сукні… Скажу тобі, що цей момент чоловік пам’ятає всеньке життя.

Вона відвернула від мене голову — очевидно, не варто було такого казати.

— Вибач, Ешлі. Я думав, це якось тебе підбадьорить.

Уже приблизно за годину вона заснула — я зрозумів це з глибокого спокійного дихання, — і я виліз назовні з диктофоном. Вогняне небо низько нахилилося до моря снігу, і від червоного сонця розходилися білі стріли. Пес вибіг за мною. Його незначна вага дозволяла ходити по снігу, але йому не надто це подобалося. Лишивши мітки на кількох кущиках, він усівся та почав роздивлятися гори, але за мить змерз, чхнув і побіг до Ешлі грітися.

Я